"Бо хочеться"

Як не просто писати просто –

Простота вимага зусиль.

Думка губиться, наче острів,

В океані словесних хвиль.

Як нелегко писати легко -

Щоб читач зрозумів тебе.

Так, підчас, зенесе нелегка,

Що не вірш, а рядно рябе.

Де взять сили писати вміло,

Щоби вірш аж збігав з руки?

Якщо пада з Пегаса мило –

Знай – впаде в борозну строки.

Але щоб написать нетлінно,

Мало мружить чоло в росі.

Треба просто родитись Ліною –

«Самасшедша» зразок для всіх.

                                                                      В.Михайленко

У Всесвітній день поезії хочу розповісти вам про нашого земляка, поета, дуже талановиту, творчу, активну людину, людину з високою громадянською позицією – Віктора Івановича Михайленка. Віктор Іванович працює заступником директора з виховної роботи в ЗНВК «Школа-ліцей №1 ім. Ніни Сосніної І-ІІІ ступенів". За освітою режисер, він долучає своїх вихованців до мистецтва, поезії, до прекрасного. Він завжди в оточенні дітей, разом вони  творять, мріють, навчаються і всі дуже люблять свого наставника.

Ось що говорить Віктор Іванович про себе як поета:

«Щоб захотілося писати вірші, треба любити їх читати. Я люблю читати вірші з тих пір, як навчився читати. У школі поетів відносив до небожителів і в прямому і в переносному сенсі. Тому, коли у 1968році школу відвідали живий поет Микола Сингаївський з живим композитором Володимиром Вірменичем, я з розкритим ротом дивився на них як на прибульців. Крім читання віршів, я любив їх декламувати зі сцени нашого шкільного клубу. Бажання віршувати виникло ще в ранньому дитинстві, згодом – у школі, не зникло в армії, розвинулось в інституті і допомагає в роботі. Щоб не шукати в книгах поезій, необхідних для сценаріїв, більшість з них пишу сам. А щодо посвят до свят і не до свят, то їх не берусь перерахувати…

З роками зрозумів, що поет – це людина, котра думку записану на декількох аркушах вміє вмістити в декількох рядках. Коли мене запитують, навіщо я пишу, я завжди відповідаю: «Бо хочеться».

Віктор  Іванович пише різні вірші, і ліричні, і філософські, але сьогодні хочу запропонувати вам вірші громадянської тематики.

***

В поліських пущах, де ще води сині

Гойдають прибережні комиші,

Маленьке місто є в Україні

На берегах спокійної Ірші. 

Про нього шепотіли краснотали

ще в ті часи, коли древлянський рід

Став під святі знамена князя Мала, 

Рубаючи чужинця на відліт.

Вода текла, Ірша міняла русло,

Народ тримавсь меча і чересла...

В переказах записаних і усних,

Історія цю назву принесла

До нас. Й хоч вже немає частоколу,

Й в асфальт закута пращура тропа,

І час іде вперед, а не колу,

Ні-ні, та риси князя проступа

В мені, в тобі, у дітях та онуках,

Бо невмирущий той князівський ген.

Він, в гніві, брови грізно вигне луком

І недруга просвітить, як рентген.

Ми щедрі, і зажерливість не  в шані.

Ми хліб навпіл й останню сіль навпіл.

До нас хто з миром, той завжди в пошані.

Для друга наші і житло і стіл.

Коли ж обманом хтось до нас прокрався,

Враз до сокири тягнеться рука...

Вдивись у себе. Це Мал в тобі озвався,

Це він дуби пригнути спонука.

***

З бурштинових лісів, 

З язичеських часів

Прамати наша - Невмируща Древа.

Дитя поліських пущ

Цвіте древлянський кущ,

І наші покровителі  - дерева.

Хай піниться старого меду чаша,

Бо ми - одного кореня сини.

Черпай наснагу, древнє племя наше,

Із сивої св'ятої давнини.

В краплину бурштину -

Застиглу давнину

Вдивляйся зосереджено шоденно.

Там пращура твого

Горить такий такий вогонь, 

Що іскри долітають в сьогодення.

Сини борів й полян,

Гуртуйся рід древлян -

Забудь-травою пам'яті не стерти.

Це в нашому краю

Віщує Гамаюн,

Що твого роду ще не всох безсмертник.

***

У просторі часу.

У часу свої критерії:

Нове незмінно старіє,

Та на скрижалі пам'яті

Вписано кожен крок.

В наш генотип вкарбовані

Суперскладні матерії,

Що оживлять історію, 

Тільки настане срок.

Із часового простору

Виникнуть чітко постаті:

Очі, обличчя обрисси,

Руки і голоси...

Замкнуті і розхристані,

В вічних шуканнях істини,

З поглядами іскристими

Через усі часи.

Фрески і фотографії,

Де чорно-білі профілі

Ніби графітом краплені

По крейдяній стіні,

В два кольори заграфлені -

В доброприйтойних і проклятих -

Їх в історичнім ракурсі

Важко судить мені

Тих, що вставали й падали,

Світ руйнували й ладили.

Брали то меч, то ратище,

То чепіги сохи...

Праскою літ прасовані

Їхні сліди не згладились -

І полином, і ладаном

предків курять шляхи.

То ж не вважаймо пращурів

Марно в віках пропащими -

Душі їх, очі космосу, -

Світять, немов рентген. 

Якщо і не путящі ми -

Мусимо стати кращими:

в наш генотип вкарбовані

Їхні спіралі ген.

Тікає час секундами,

Дзвонять роки десятками,

Міряєм поколіннями

Людства найменший крок.

Кожен їх вчинок в пам'яті,

Кожна помилка - в пам'яті,

Кожен їх успіх - в пам'яті,

Кожен їх крок-урок.

З прадідів житнім колосом,

З власним пісенним голосом

Зябнемо ми на протягах

Вже не років віків.

Та поки дідівська пісня

Душі нуртує грізно

Жити нам нині і прісно,

І во віки віків.

Віктор Іванович має двох чудових синів. 

Старший Артем. Коли у Києві стало занадто гаряче, цей молодий чоловік просто поїхав на Майдан і залишався там стільки, скільки його організм зміг витримати шалений темп роботи медбратом-провізором медичної служби Центрального штабу національного спротиву. А коли над країною нависла реальна загроза війни з Росією, він у числі перших пішов до віськомату нагадати, що є офіцером запасу і буде корисним своїй країні.

Молодший Захар, так як і батько пише вірші. Прочитайте будь-ласка:

Прадіду Івану, загиблому під Шепетівкою в 43-му, і діду Івану, що пройшов війну з першого до останнього її дня, присвячую.

До нациків. 

Під насупленим небом

Заспокоюються

Очі пусті...

Їм не треба вже

Ваших слів.

відпустіть....

Їм не треба промов,

Нагород,

Бо занадто глибокі

Дірки до медалей

Пробито...

Не допито

Ротних сто.

І так, ніби все

Захлинулось у димі,

Затихло...

І лиш металевою

віспою

Здовбане поле

Пило їх кров.

Як тужливо ридало зло!

Як заглядало в обличчя

Заклятим у скорченях 

Фігурам,

І згорбленим

Постатям тих,

Кому казало:

"Свої відступають -

Розстрілюй своїх"

З розчепірених рук

Недовтіленим скарбом

Висипалися душі їх,

Так нещадно зазарбані.

З онімілих ротів

Ще не дихалось смертю

Й так, немов шепотілося:

"Як не хочеться вмерти",

Та смерть 

Ненажерлива сука, 

Відверто спішила траншеями

Й пхалась увічі.

А далі вона

Лунко трісне

Над братським курганом

Тричі... Як постріли в вічність.

Заляскали зуби

Залясканих звуків.

Муки

Посеред залізяччя,

Й ніхто вже не плаче,

Крім неба,

Що тихо

Сичало на чорних

Гарячих лафетах.

А їм вже не треба повзти.

Відповзлися...

Вже назавжди окопалися.

тут їх привал.

У волоссі, що зсохлось від крові.

Їм вітер останні свої

Колискові співав.

Намотавши язик на спіралі.

У пазухах дроту,

Недобитки роти

В забрьоханих скатках

По сірій багнюці

Пунктиром рідким

Шикувались на дзоти...

А потім їх зносили...

Зранений стогін...

В нелюдській напрузі

Складали у кузов

Солдати.

Госпіталь... милиці...

Рвані халати...

Довкіль спільні горе і біль...

Чи то вили сирени,

Чи плакали матері і вдови.

Біг капітан -

Упав капітан.

"Рядовий Іванов!" - 

Упав Іванов.

Пошматоване тіло

В санчастині поклали на стіл,

Різали, шили -

Хотіли,

Щоб ще хоч трошки жило.

Що воно бачило в ті свої

Вісімнадцять років?

Та не добігло до бліндажа

Якихось п'ять кроків.

І неживе уже...

Найжахливіший спокій

Над тими,

Як він, неживими...

Хати горіли.

А отих, що вціліли, 

Погнали в концтабори

Топити на мило...

Одер, Вісла, Дніпро -

Всюди кров...

Мінометна, спльовуючи вогнем,

Закашлялась...

І лиш ті, що були

Під свинцевими зливами, 

Памятають,

Наскільки це страшно -

Рукопашна...

Не наші літери

На таблицях і шибеницях

Гарчить не наша розмова

В селех, околицях...

Верещать не наші марші, 

Хрипко динаміки рвучи!

Розпач.

Плач.

І дехто з наших

 уже не наш...

Домовин ряди...

А когось просто так...

А когось по шматочках...

Хтось собі риє яму.

Мов черви у тріщинах,

Люди клубками

Ще дишуть,

"Трикутники" пишуть

І шлють

Туди, де їх ждуть.

Похоронки ідуть...

Пацанята,

На ящиках стоячи

Біля верстата,

Кладуть

Заготовки під супорт -

"За брата!",

"За матір!",

"За тата!",

А рупор кричить:
"Бомблять!"

Коли ж ми дійдемо 

До тями?

Якими смертями

Вони

нам купили життя?

А тепер вже

Під стягом свастики

Й "Мертвої голови"

Тут

Крокуєте

Ви...

                            

Ось так. Є над чим замислитись...