середа, 29 лютого 2012 р.

"...я щасливий, що прилучився до вічного джерела духовності..."В.Скуратівський


У жовтні 2008 року відбулася знаменна подія для нашої бібліотеки - їй присвоєно ім'я Василя Скуратівського. 
Ім'я етнографа, народознавця, письменника відоме всій країні, а Малинщина ставиться  до свого земляка з особливою повагою. 
Василь Тимофійович народився на Коростенщині, але дитинство і юність провів у Малинському районі. Тут пройшло його становлення як митця. Перші свої вірші він надрукував у малинській газеті "Прапор Жовтня", в ній розпочав і свою журналістську діяльність. Та й основна тема його творчості, якій В.Т.Скуратівський присвятив усе своє життя, - звичаї й обряди, ремесла та промисли українського народу - також прийшла до нього на Малинщині. Не випадково його книга "Берегиня"(1987), була присвячена його матері, Мотрі Антонівні. Бо від матері, від Берегині починається життя кожного з нас. Всі його діди і прадіди, як пише сам автор, народилися і прожили в с.Скурати, Малинського району: - "Як татові, так і мамині батьки народилися й виросли в Скуратах, маючи однакові призвіща - Скуратівські"(Україна в терорі. Трагедія роду і народу). Ця книга - данина шани автора своєму родоводу, що незважаючи на всі лихоліття, дав йому сили й наснагу до захисту й збереження надбань рідної землі. А ще пересторога усім нам. Геноциду в Україні більше не повинно бути. 
З 1994 року Василь Скуратівський заснував народознавчий часопис "Берегиня". Один з перших екземплярів, з дарчим написом автора для своїх земляків, знаходиться в нашій бібліотеці. 

Приїзджаючи до Малина, де мав багато друзів та однодумців, обовязково заходив до нашої бібліотеки, презентував свої книги. Експедиція "Чумацькими шляхами", яку започаткував В.Скуратівський також побувала у Малинському районі та його рідному селі Скурати.

Ми низько вклоняемося памяті Василя Скуратівського, за той внесок, який він зробив для збереження та відродження духовної культури українського народу. Працівниками нашої бібліотеки зібраний багатий і унікальний матеріал про життєвий і творчий шлях вченого, який представлено на виставці-експозиції "Василь Скуратівський: його імя носить наша бібліотека". 
Приємним моментом був приїзд дружини письменника Галина Миколаївни. Вона поділилася спогадами про цю неординарну людину, передала особисті речі письменника для створення в бібліотеці музейної кімнати В.Скуратівського.

 Кожного року 25 жовтня, в день народження Василя Скуратівського працівники бібліотеки, проводять так звані народознавчі Василеві зустрічі, тим самим вшановуючи і популяризуючи творчу спадщину великого земляка.
 А серед бібліотекарів району проходить щорічний районний огляд-конкурс народознавчої роботи бібліотек ім.В.Скуратівського - "Малинщина моя - Берегине моя". Конкурс проводиться з метою посилення ролі бібліотек, як народознавчих центрів, які репрезентують народні звичаї, традиції, обряди, вірування, мораль і філософію. В рамках огляду-конкурсу бібліотеки проводять різноманітну народознавчу роботу: теоретичного та творчого змісту.. В день народження етнографа проходить нагородження та вручення премії.
Більше цікавих фактів про письменника можна дізнатися далі:



Невтомний шукач народних скарбів

(до 70-річчя від дня народження Василя Скуратівського)


Харків – 2009
УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ
ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
_______________________
ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА
ДЛЯ ДІТЕЙ

Невтомний шукач народних скарбів
(до 70-річчя від дня народження Василя Скуратівського)
Харків 2009
Невтомний шукач народних скарбів : до 70-річчя від дня народження Василя Скуратівського : метод.-бібліогр. матеріали / Харківська обласна бібліотека для дітей; уклад. Бродяк Д.А; ред. С. М. Загревська. - Х., 2009. – 25 с.
Шановні друзі!
Ці методико-бібліографічні матеріали мають на меті розповісти про життя та творчість видатного українського етнографа і письменника, ювілей якого є чудовою нагодою відкрити перед новим поколінням читачів його багато в чому унікальні художні і водночас наукові твори, здатні викликати цікавість до культури наших пращурів. У цих матеріалах містяться практичні рекомендації щодо проведення різноманітних народознавчих заходів,
Адресується бібліотекарям для роботи з читачами, а також усім, хто цікавиться надбанням етнографа, що зробив чималий вклад у вивчення культури і побуту українського народу.
Полісся... Край голубих озер і безмежного лісошуму, блакитних льоноцвітів і червонощоких калинових заростей, земля людей суворої і водночас поетичної долі. Інша назва Полісся – Древлянщина – каже, що це древня земля, своєрідний і цікавий етнографічний край між ріками Ірпенкою і Прип’яттю. Неподалік від старовинного містечка Коростень, ще в середині минулого століття можна було знайти невеличке поселення – хутір Великий Ліс. Саме у цьому глухому панському хуторці восени 1939 року у простій селянській родині народився Василь Скуратівський – майбутній український народознавець, письменник, видавець, непересічний діяч народної культури. Його дитинство  припало на роки війни та голодні повоєнні часи, коли підліткам доводилося заміняти батьків, братів та сестер, які не повернулися з фронту.
Разом з тим тяжкі роки мали значний вплив на формування особистості майбутнього народознавця. Наприкінці свого життя Василь Скуратівський згадував: „Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття мого народу, мені легше оперувати матеріалом, адже я був не тільки свідком, а і брав участь у тих дійствах”. Батьки Скуратівського, Тиміш (Тимофій) Якович і Мотря Антонівна, були простими селянами. Батько був знаним на селі столяром, майстрував діжки, скриглі, ліжка, вулики та ін. Для власних потреб розробив і виготовив дерев’яну медогонку, яка зараз знаходиться в експозиції Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури та побуту.
У подружжя Скуратівських народилося п’ятеро дітей, однак вижило лише двоє: старша сестра Ольга та найменший і єдиний син Василь.
З дитинства хлопець дуже любив читати. Одного разу він навіть наважився вкрасти в свого однокласника книгу-читанку. На той час книг у школі було дуже мало, тому видавалися вони лише дітям селян, що не повернулися з фронту. У 13 років Василь, за його власними спогадами, вирішив стати письменником, написав першого вірша і надіслав до районної газети. Відповідь юнакові не забарилась – у редакції газети порадили більше читати і краще вивчати рідну мову та літературу. Однак хлопець був настирливий і продовжував надсилати до редакції нові свої вірші, байки, замальовки, дописи. З часом їх почали друкувати.
Після закінчення школи у 1959 році Василь кілька місяців працював коректором у Народницькій районній газеті, а потім, як тільки з’явилась можливість, перейшов на журналістську роботу до райгазети містечка Олевськ. На початку 60-х років Скуратівський поїхав шукати долі у Сибір. Там він працював у тайзі на заготівлі смоли-живиці – цінної хімічної сировини, кілька місяців вчився на розмітчика в Іркутському університеті, а коли знайшов журналістську роботу, переїхав до далекого якутського містечка Усть-Кут, що розкинулося на березі могутньої Лєни.
У Сибіру Василь провів майже півтора роки, а потім потягнуло його в рідні місця, і Скуратівський повернувся в Україну. У 60-тих роках він продовжив журналістську роботу в різних газетах українського Полісся, викладав мову і літературу у Немишаєвському сільгосп­технікумі. У 1964-му році В. Скуратівський закінчує Москов­ську заочну школу журналістики, а 1967-го вступає до Київського державного університету на факультет журналістики, який і закінчив у 1971 році. Однією з перших серйозних проб пера стала дипломна робота „Люди – гордість твоя, Полісся”, присвячена рідному краю, насичена історіями про життя людей, описами природи. На той час Скуратівський вже був досить відомою особою в журналістських колах України. Народознавчі і водночас гостро соціальні нариси і новели Василя Тимофійовича сприймались і колегами, і читачами, як цікаве неординарне явище. Із невдаваним нетерпінням читачі очікували виходу чергових матеріалів Скуратівського в газетах „Молодь України”, „Сільські вісті”, „Літературна Україна”. Багатьох людей до глибини душі хвилювали оповіді з циклу „Роду нема переводу” про мамину пісню, бабусині казки, татусеву науку. І завдяки молодому публіцисту багатьом ще в далекі 70-ті захотілося припасти до незамулених народ них джерел, доторкнутися до витоків народної мудрості.
Журналіст здобув визнання, його хвалили, заохочували відзнаками (зокрема, Скуратівський став лауреатом журналістської премії ім.М.Островського та одержав почесний диплом „Золоте перо”). І він, переконавшись у своєму таланті газетяра і народознавця, наприкінці 60-х років обійняв посаду редактора провідного відділу академічного журналу „Народна творчість та етнографія”. Це була його улюблена справа. Для Василя Скуратівського відкрилися скарби фахової літератури й архівні сховища, наукові імена в обраній ним таїні народознавства. За два десятиріччя роботи у редакції журналу через його руки пройшла не одна сотня статей, повідомлень та рецензій з найрізноманітніших наукових питань. І мало не в кожній з них безіменно, а тому й непомітно для читача, залишилась частинка його знань з етнографії, історії культури, рідної мови. Василь Тимофійович також неодноразово „проштовхував” до друку статті, що вважалися крамольними, давав дорогу авторам, яких ніхто не наважувався друкувати. Безумовно, великою заслугою Скуратівського-редактора є й те, що „Народна творчість та етнографія” впродовж десятиліть був і залишається одним із найкращих українських часописів. Але і поринувши з головою в журналістську роботу, ніколи не забував Василь Скуратівський про свою малу Батьківщину. Як тільки траплялася нагода, навідувався він до своїх старих батьків, радо спілкувався з родичами та односельцями, що завжди були для Василя невичерпним джерелом водночас і терпкуватих, і солодких життєвих істин:
„Що голова – то розум, а дві – ще краще”, „Осла взнаєш по вухах, ведмедя – по кігтях, а дурня – по балачках”, „Краще з розумним згубити, як із дурнем знайти”. Ця смаковита, приперчена подеколи мудрість Великого Лісу відстоювалась у памяті Василя Скуратівського, як мед у вулику. Відстоювалася, аби повернутися у свій час народові повчальними і прекрасними книгами письменника, справжніми книгами краси і памяті. Звісно, непросто було збирати, як і нелегко видати надбання етнографа-фольклориста.
Перша народознавча книга Василя Тимофійовича „Берегиня” коштувала авторові, як він сам згадував, „і нервів, і, як то кажуть, крові”. Вже під час верстки книгу ледь „не зарізали”. І це у 1987-у році, коли вже повіяли вітри „перебудови”. Лише завдяки втручанню деяких відомих літераторів, зокрема Ліни Костенко, творіння В.Скуратівського побачило світ.
„Берегиня” стала справжнім тріумфом письменника-фольклориста, здобула величезну популярність, якій також сприяло те, що якраз у цей час почали вивчати народознавство у вищих навчальних закладах та школах. Книгу Скуратівського намагалися придбати викладачі, студентство, вчителі, а то й учні, які вважали її справжнім настільним посібником. Перший тираж „Берегині” у 15 тис. примірників розійшовся практично за місяць, а згодом, коли у видавництво пішов цілий вал листів від людей, вийшло ще 65 тис. Незважаючи на додаткові тиражі, „Берегиня” швидко стала бібліографічною рідкістю. Доходило до того, що на уроках народознавства вчителі і діти переписували з одного наявного екземпляру книги Скуратівського. Така жвава зацікавленість надихнула автора на створення нових книг з народознавчої тематики, яка все більше привертала увагу учнів, вчителів і батьків.
Письменник шукав таку форму висловлювання, таку структуру книги, які б дали йому змогу найширше і найповніше поговорити з юним читачем. Так, слідом за „Берегинею” посипалися, як із щедрого рукава, інші народознавчі книги Скуратівського: захопливий „Святвечір”, могутній „Дідух. Свята українського народу”, згодом зявилась унікальна книга, своєрідна енциклопедія українознавства – „Український рік”. У доступній, високохудожній формі у цій книзі подано і мудрий досвід народу, і його знання, етичні, естетичні і суспільні правила, якими керувалися люди у своєму житті протягом століть. Ось лише деякі назви розділів цього твору: „Травнева роса краща од вівса”, „У жовтні гріє ціп, а не піч”, „Зима літо годує” та ін. Скільки мудрих обрядів змальовував у своїх книгах Василь Тимофійович, прикмет, які століттями регулювали все життя селян, підказували, коли їм що можна сіяти, садити, збирати, коли працювати, коли веселитись, як весілля справляти і як в останню путь проводжати. Його книжки, статті і публічні виступи сповнені великою любов’ю до людини й природи. Мудрі пастельні замальовки „Мамина пісня”, „На березі дитинства”, „Кому оберігати гостинець?”, „Без толоки – як без руки”, „Хліб на столі”, „Отче поле”, „Цей давній, давній посвіт”, „Ода вербі”, „Сопілка з маминої калини”, які ми знаходимо у літературному первістку В.Скуратівського – „Берегині”, проводять нас тією небуденною стежкою народного життя, де панує гармонія та злагода. Лише один із його своєрідних літературних „героїв” – посвіт, скалка або лучина, у викладенні письменника спроможний абсолютно по-іншому висвітлити наше світосприйняття, наше розуміння ролі оберега у житті роду і народу. З творів Василя Тимофійовича, ми дізнаємось, що у повсякденному побуті людей посвіт відігравав не лише практичну, як елемент освітлення, але й не менш символічну роль оберега родинного вогнища, продовження родовідних традицій. Урочисто запалений на початку осені, посвіт мав зберігатися в оселі аж до весни. Цей ритуальний вогонь ретельно оберігали всією родиною. Якщо якимось чином він згасав, то, за повір’ям, у сім’ї неодмінно повинно було скоїтися лихо. Отже, зі звичайною лучиною пов’язані були символічні ознаки вселенської глибини. Навіть зараз, у нашому сьогоденні, існують окремі форми дійств, так чи інакше пов’язаних зі стародавнім посвітом. Це, зокрема, Вічне вогнище на братських могилах, гірлянди на новорічних ялинках, свічки у весільному обряді тощо. Цей яскравий приклад з посвітом є одним з багатьох, що ми знаходимо у творах В.Скуратівського. Але саме він виразно символізує те краще, що залишилося золотим набутком від попередніх поколінь, і що ми, на глибоке переконання письменника, зобов’язані передати у спадок своїм нащадкам.
Окрім згаданих творів, перу Скуратівського належать також такі роботи, як „Погостини”, „Покуть”, „Обереги пам’яті”, „Вінець”, „Святки”, „Місяцелік”, „Кухоль меду”, – усього 20 книг-досліджень видав талановитий письменник-фольклорист за роки своєї творчої діяльності. Деякі з них особливо вирізняються навіть на тлі багатющої творчої спадщини Василя Скуратівського. Наприклад, у книзі „Русалії” Василь Тимофійович ще на початку 90-х років чи не першим з українських дослідників спробував дати більш-менш цілісну картину дохристиянських вірувань давнього населення України із широким залученням нового матеріалу. В іншій своїй роботі, „Посвіті”, Скуратівський взагалі виступає у досить незвичайній для себе ролі історика-краєзнавця. Просто неможливо відірватися від його захоплюючих розповідей про народного месника Устима Кармалюка, бандуриста Остапа Вересая, просвітителя та письменника Василя Єрошенка, мандрівника Миклухо-Маклая і ще багатьох відомих і маловідомих діячів історії і культури, що мали українські корені, були так чи інакше пов’язані з українською землею.
Окрім двох десятків самостійних творів, які могли б стати друкованим здобутком цілого науково-дослідницького закладу, Василем Скуратівським також було опубліковано понад 800 статей у різних збірках і періодичних виданнях. Ця, без перебільшення, народознавча бібліотека одного автора у 90х роках стала дуже вагомим внеском у розвиток українознавства, сприяла започаткуванню в школах і вузах уроків і лекцій з народознавчої тематики.
Багатогранні здібності Василя Скуратівського проявилися також і в різноманітній суспільній діяльності. Він був одним із засновників та організаторів цілої низки фольклорних фестивалів, серед яких особливо вирізнялись Всеукраїнські і Міжнародні фольклорні свята в Луцьку („Берегиня”), Харкові („Покуть”) та Рівному („Коляда”).
Поряд з участю в організації таких „дорослих” фестивалів, Скуратівський, керуючи сектором народознавства в Українському центрі культурних досліджень, став заспівувачем кількох локальних творчих оглядів фольклорних дитячих колективів. Це були конкурси дитячих та юнацьких ігор і забав „Котилася торба з великого горба”, а також огляди місцевої весільної обрядовості „Просили батько, просили мати” та спадковості в передачі родинних обрядів „Міцна сім’я – міцна родина”.
Говорячи про багатогранну діяльність письменника-фольклориста, слід також відзначити, що його слово постійно звучало на радіохвилях і телебаченні. Ці виступи охоче слухали школярі, студенти, викладачі і взагалі всі, зацікавлені народознавством, стежили (звісно, за телефільмами і телерепортажами) за фольклорно-етнографічною експедицією „Чумацькими шляхами”, яку наприкінці 80‑х рр. започаткував і більш ніж десять років очолював В. Скуратівський. Відомо, що з найдавніших часів до пізнього середньовіччя Крим, Таврія, Прикарпаття були одними із головних постачальників солі не лише для України, але й для Білорусі, Литви, Польщі, Словаччини. Чумацькі валки, або, як їх тоді називали, коломийки чи джумаки, тяглися зі Слобідської України, Запоріжжя, Київщини, Волині та інших місць на південь та захід. Маршрути щорічних експедицій В.Скуратівського пролягали слідами саме цих старовинних шляхів, охоплюючи величезну територію від Івано-Франківщини на заході до Слобожанщини на сході і від Київщини на півночі до Херсонщини на півдні.
Разом зі своїми постійними добровільними супутниками та помічниками – дружиною Надією Сергіївною та донькою Яриною – Василь Скуратівський намагався вихопити із вогню часу те, що не встигло спопелитись, що збереглось десь у глухих українських закутках, щоб зафіксувати і залишити прийдешнім поколінням, як спадок і заповіт їхнього національного існування. Мандруючи Україною, Василь Тимофійович завжди напохваті мав записник, у який занотовував вдалі народні примовки, прислівя, приказки, ненароком випитаний у співрозмовника народний прогностик, оповідання та бувальщини. Наприклад, у поліських селах експедицією В.Скуратівського були записані такі цікаві забобони і прикмети поліщуків: „Якщо у когось щось вкрадеш, то на тому світі будеш ходить і просить, щоб забрали у тебе украдене”, „Якщо на когось плюнеш, на тому світі будеш того облизувати”, „Якщо вам присниться млин або вітряк, обов’язково хтось розмеле про вас язиком, а якщо побачиш уві сні вогонь чи пожежу – буде сварка у домі”. В.Скуратівський говорив про подібні прикмети, що вони для нього «надмірно цікаві і повчальні. Нехай деякі з них і позначені марновірними уявленнями, проте в них закладена висока мораль, кожен зразок – згусток людської практики, відшліфований в афористичному мудрослівї». Успіху фольклорних експедицій В.Скуратівського дуже сприяла його особиста привабливість, вміння добирати ключики до людських сердець. Один із супутників Скуратівського по „Чумацькому шляху” згадував: „Зустрічали нас у селах якнайкраще. Скільки я був у етнографічних експедиціях до і після цієї, а такого приймання я не зустрічав. Досить нам було сказати, що ми – українська етнографічна експедиція „Чумацькими шляхами”, як усі респонденти охоче відповідали на всі наші питання, навіть ворожки і знахарки ділилися своїми секретами, а Скуратівському пропонували злити віск чи поворожити”.
У розповідях про цю видатну постать неможливо також не згадати, що етнограф і письменник Скуратівський завжди добре розумів: його величезні фольклорні надбання треба якось негайно доносити до сучасників. Тому він задумав закарбувати усе побачене, винайдене й зібране на сторінках всеукраїнського народознавчого часопису „Берегиня”.
Ще за життя Василя Скуратівського, у період з 1998 до 2005 рр., вийшло у світ понад 50-ти номерів цього справді пошукового видання, у якому він був і головним редактором, і упорядником. Часопис Василя Скуратівського надав унікальну можливість дослідникам, науковцям, студентам користуватися важливими, раніше невідомими джерелами, а всім зацікавленим народознавством – дізнатися про різноманітні аспекти матеріальної та духовної культури українського народу, маловідомі сторінки історії, життя славетних людей.
Навіть важко просто перелічити усі грані бурхливої й водночас копіткої праці журналіста, етнографа, історика, письменника і видавця Василя Скуратівського. Ця самовіддана діяльність здобула йому визнання й пошану і на Батьківщині, де він став лауреатом премій ім. Миколи Островського та Павла Чубинського, і за океаном, де отримав почесну нагороду „За сприяння українській культурі” та премію Фундації Антоновичів. Розповідаючи про побут і звичаї, рукомесництво й піснярство різних регіонів України, письменник, по суті, обстоював потребу духовного відродження людини, самоусвідомлення себе у вселюдському хорі. Поетично й ненав’язливо переповідав В.Скуратівський у своїх книгах, статтях, радіоінтерв’ю почуте і пережите – все те, що пов’язує людину з домівкою, родом, селом чи містечком, що оберігає її від стихії вседозволеності.
Усе своє життя Василь Тимофійович Скуратівський невтомно вишукував і зберігав перлини народної культури. Він не міг інакше, бо був глибоко переконаним: «По тому, як ми будемо оберігати свої кращі традиції минулого, наступні покоління не тільки оцінюватимуть нас, але й зберігатимуть наші сьогоднішні набутки, які згодом також можуть стати традиціями».
Та чи зможе сучасне покоління бути гідним заповітам славетного народознавця В.Скуратівського, якого, на жаль, вже немає з нами з 16 грудня 2005 року? Чи у змозі, взагалі, наші сучасники відповісти на запитання, що мучило старого хлібороба з оповідки незабутнього Василя Сухомлинського: „Хто ж берегтиме невмирущу криницю?..”
Відповідь дає сам Скуратівський, цитуючи з цього приводу відомого російського вченого, академіка Д.С. Лихачова. У книзі „Рідна земля” він наголошував: „Виховання любові до рідного краю, до рідної культури, до рідного села чи міста, до рідної мови – завдання першочергового значення, і нема потреби це доводити... Ця любов починається з малого – з любові до своєї родини, до свого помешкання, до своєї школи. Поступово розгалужуючись, ця любов до рідного переходить у любов до своєї країни – її історії, її минулого й майбутнього, а потім – до всього людства, до загальнолюдської культури.”. Немає сумніву, що зусилля Василя Скуратівського по збереженню традицій рідного краю, набутків народної культури завжди будуть затребувані у нашому суспільстві.
* * *
Більш докладно ознайомитися з творчістю та життям письменника-фольклориста вам допоможе поданий нижче список літератури.
Твори та статті В.Скуратівського:
 
              КНИГИ:
Скуратівський В.Т. Берегиня : художні оповіді, новели / В. Скуратівський; худож. Г. В. Мокієнко. К. : Радянський письменник, 1988.278 с.
Скуратівський В.Т. Білояр : оповідання / В. Скура­тівський. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2008. – 144 с.
Скуратівський В.Т. Дідух : свята українського народу / В. Скуратівський; худож. О. М. Коваль. – К. : Освіта, 1995. – 272 с.
Скуратівський В.Т. Місяцелік : укр. нар. календар / В. Скуратівський. – К. : Мистецтво, 1992. – 208 с. : ілюстр.
Скуратівський В.Т. Покуть : народознавчі матеріали / В. Скуратівський. – К. : Фірма Довіра, 1992. – 230 с.
Скуратівський В.Т. Посвіт : худож. оповіді, новели / В. Скуратівський; худож. Л.О.Дікарєв.- К.: Молодь. – 1988. – 176 с. : ілюстр.
Скуратівський В.Т. Русалії : укр. міфологія, нар. календар / В.Скуратівський. – К. : Довіра, 1996. – 734 с.
Скуратівський В.Т. Український рік : розповіді / В. Скура­тівський; худож. Є. В. Попов. – К. : Веселка, 1996. – 238 с. : ілюстр.
Скуратівський В.Т. „Я вас, бджоли, благословляю...” : народознавчі матеріали / В. Скуратівський. – К. : Техніка, 2005. – 320 с.
СТАТТІ:
Скуратівський В.Т. Переднє слово до статті Федора Одрача „Полісся – земля моїх предків” // Берегиня. – 2001.- № 1. – С.55-58.
Скуратівський В.Т. „Шукаймо в собі Шевченка!” (Кобзар у моєму житті) / В. Скуратівський // Берегиня. – 2004. – № 1. - С.3-22.
Скуратівський В.Т. „Якщо на когось плюнеш, то на тому світі будеш облизувати” (міфологічні вірування поліщуків) / В. Скуратівський // Берегиня. – 1999. - № 3. – С. 94-96.
Література про В. Т. Скуратівського:
Василечко Л. Хранитель духовних скарбів / Л. Василечко // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 16-20.
Гайдук С. На рівень захоплення подиву : [штрихи до портрета Василя Скуратівського] / С. Гайдук // Берегиня. - 2006. - N 1. - С. 27-29.
Грабовський В. Скарб народної душі (творчий профіль) / В.  Грабовський // Літературна Україна. – 2004. – 11 листопада (№ 44). – С.7.
Дем’ян Г. Талант і невтомність : [В. Скуратівський] / Г. Дем’ян // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 32-35.
Єфимов В. Василь Скуратівський: за п’ять кроків / В. Єфимов // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 21-22.
Павлюк С. Із життя мого народу : [світлій пам'яті В. Скуратівського] / С. Павлюк // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 35-39.
Паньків М. Василь Скуратівський і Прикарпаття / М. Паньків // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 5-11.
Федоришин М. Всеукраїнський колядник : [світлій пам’яті В. Скуратівського] / М. Федоришин // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 22-27.
Чередниченко, Д. Шануймо предків - оживем : про В. Скуратівського / Д. Чередниченко // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С.  29-32.
Шевчук С. Рівненщина в етнографічних обрисах В. Скуратівського / С. Шевчук // Берегиня. - 2006. - N 1. -  С. 12-16.
Шудря М. Біля криниць сумління (Штрихи до портрета В.Скуратівського) / М. Шудря // Літературна Україна. – 1999. – 11 листопада (№ 39). – С.3.
ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ:
Наведені нижче методичні матеріали допоможуть вам підготуватися до бібліотечних заходів за тематикою творів В.Скуратівського:
Благослови, Мати : Уроки українського народознавства (5-8 класи) : Кн. для вчителя / упоряд. Л. Шелестова, Н. Чиренко. – К. : Освіта, 1995. – 190 с.
Години спілкування в 5-8 класах [Моя родина] / упоряд. Л. Шелестова, Н. Чиренко. – К. : Шкільний світ : Вид. Л. Галіцина, 2006. – Розд. 2. – С. 19-48.
Години спілкування в 5-8 класах [Традиції й свята моєї країни] / упоряд. Л. Шелестова, Н. Чиренко. – К. : Шкільний світ : Вид. Л. Галіцина, 2006. – Розд. 3. – С. 49-63.
Народознавчі свята: для дітей 5-9 років [сценарії календарних, обрядових, тематичних свят] /Упоряд. О.Кондратюк. – К. :  Ред. загальнопед. газ., 2004. – 128 с. – (Бібліотека  „Шкільн.світу”).
Додаток 1
Т е м а: „Давні календарні обряди і звичаї”
М е т а: Дати уявлення про основні календарні обряди життя
 українців з дохристиянських часів, походження
 землеробських звичаїв.
О б л а д н а н н я: дівочі вінки, стрічки, колоски жита та пшени-
 ці, вишиті рушники, обрядове печиво.
Х і д заняття:
 - Діти! Сьогодні ми з вами познайомимося із звичаями та обрядами українців-хліборобів, які відбувалися протягом року. Ми дізнаємося, що таке обряд і зокрема календарні обряди, якими вони були в давні часи в Україні.
Ви вже знаєте з історії, що давні наші предки були хліборобами. Основне їхнє заняття було – орати ниву, сіяти жито, просо, коноплі. Земля їх годувала і одягала. Отже, від чого залежало їхнє життя?
 - Від землі. Від хліба.
- Так, від того, вродить земля чи ні. Інакше настане голод. А від чого ж залежав врожай?
- Від погоди, звичайно. Чи буде дощик і сонечко, чи град і буря, і знищить усю працю людську... Людина була беззахисна перед природними стихіями. А від чого ж залежала погода, як утворювалися дощ, вітер, грім, наші предки не знали. От вони і придумали собі надприродні сили – богів. Той, що дав усе, дає життя усьому, називався Даждь-бог. Так вони називали сонце. Богом дощу і грому був Перун.
І люди вірили в те, що ці боги посилають або дощ, або мороз, або погожу днину, гарний урожай. А якщо розгнівити богів – чи-мось не догодити їм, наприклад, не подякувати сонцеві за гарний урожай жита, - то вони також чинитимуть зло. Тому люди і намагалися всіляко задобрити богів – співали на їхню честь величальні пісні, приносили їм у жертву різні трави, квіти, їжу – хліб, м’ясо; робили з дерев їхніх бовванів (ідолів), подібних до себе, і поклонялися їм.
Але люди вирішили, що більшу силу матимуть слова, якщо при цьому ще й показати, щό вони хочуть мати від природи. Показати, як росте, цвіте, зріє посіяне ними. От вони і виконували під час співу різні дії, вірили в їх магічну силу. Так виникли заклинальні ігри. Таку гру ще називають обрядом, а пісню, яка її супроводжує, - обрядовою.
Отже, обряд – це магічні дії, які виконували люди для того, щоб забезпечити собі в недалекому майбутньому чи гарний уро-жай, чи приплід худоби, чи сімейне щастя, Обряди бувають різні. Наприклад, календарні, родинні.
 Нас зараз цікавлять календарні обряди. Хто з вас здогадався, що це за обряди, чому вони так називаються?
 - Бо вони пов’язані з календарем.
- Правильно. Ці обрядові дії пов’язані з календарем, тобто відбувалися упродовж хліборобського року давнього українця-селянина. І мета їх була – закликання доброго врожаю. А пісні, які співалися під час цих обрядів, називаються календарно-обрядовими.
Рік хлібороба починався з весни. Але люди, уявляючи весну, як живу істоту, вірили, що вона сама не прийде, її треба закликати. І тому календарні звичаї розпочинаються цікавим і прекрасним обрядом закликання весни. А які обрядові пісні співають тоді, і як вони називаються?
 - Веснянками. Весною люди сіяли, а потім чекали літа. Літом святкували Зелену неділю, віддаючи шану всім рослинам. Але найпрекраснішим літнім святом було Івана Купала. Ви, певно, про нього чули? (Діти відповідають) Тож дізнайтеся про нього більше, запишіть і вивчіть купальські пісні.
Наприкінці літа хлібороби святкують обжинки, найбільше хліборобське свято. Які ж там були пісні, звичаї, заклинання? (Спробуйте розшукати матеріали у збірниках народних пісень, у періодиці).
Але рік на цьому не закінчувався. Попереду була зима. Що ж робили хлібороби зимою? Вони також думали про урожай, але вже піклувалися про наступний рік. Як це було?
Зимою вся природа ніби вмирає. Але хіба може вмерти Даждьбог, наше сонце? Воно оживає, хоч як темні сили не намагаються сховати, вкрасти його від людей. На честь бога сонця Коляди люди співали спеціальні пісні – колядки. Але до цього вам також треба буде пригадати колядки, які ви вже знаєте, вивчити нові, знайти в літературі описи чи оповідання, пов’язані з цим. А хто назве ще один зимовий обряд?
 - Щедрування, засівання.
 - Отже, як зустрічали українці в давнину Новий рік, чому зимою засівали в хаті, ходили з плугом по снігу – про це ви дізнаєтеся наступного разу. Щоб наша зустріч пройшла цікаво, ви можете до неї підготуватися: навчитися співати щедрівки, вимовляти чарівні слова „Роди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю”, а також піти щедрувати.
Заняття наше закінчується. Що найголовніше ви відкрили для себе сьогодні?
 - Що наші далекі пращури були хліборобами, і, поклоняючись землі, сонцеві, силам природи, створили прекрасні календарні звичаї та обряди, метою яких було закликання врожаю.
Додаток 2 (для учнів 8-го класу)
Т е м а: „Із семи криниць водиця...”
М е т а: Виховати любов до рідного краю.
О б л а д н а н н я: фотографії криниць, дитячі малюнки, вишиті
 рушники, аудіозапис пісні „Ой, глибокий колодязю”,
 репродукції картин художників, коромисло.
Читач: (читає початок розділу „Із семи криниць...” з книги В.Скуратівського „Берегиня”.)
Бібліотекар: Коли слухаєш ці рядки, на думку спливають слова вірша:
 Я воду п’ю із того джерела,
 В якім наснага трепетна й цілюща.
 З кринички, що край нашого села
 Живе з віків, мов пам’ять невмируща.
 О.Соловей. „Джерело”
Криниці... З яким пошануванням оспівано їх у піснях, возвеличено в легендах! Як же виникли криниці? Ось як про це сказано у „Берегині” (с. 225).
Криниця здавна вважалася чимось святим. Наші пращури вміли шукати, де добре б'є джерело, щоб і в посушливе літо воно не міліло. Послухайте про один з багатьох прийомів, яким виявляли підземні джерела (учень читає уривок з „Берегині” про лозошу­кання, с. 219).
Подібним способом користувалися ще п’ять тисяч років тому. У книзі наводиться безліч прикладів пошуків води за допомогою лози. Вдома ви самі прочитаєте про них докладніше. А ми поговоримо й про інші методи виявлення підземних джерел (учень переповідає з „Берегині”, с. 222).
Колодязі, як правило, копали толокою, на яку сходилися цілими родинами.
У поемі Т.Шевченка „Москалева криниця” читаємо:
 Та й викопав при долині
 Глибоку криницю.
 (Не сам-один; толокою
 Йому помагати
 Й добрі люде приходили
 Криницю копати)...
 
Як бачите, викопати криницю було не так легко. Але вода – це життя. Мабуть, через те з давніх-давен у багатьох народів з особливою ретельністю охороняли джерела, вважаючи їх святими місцями. Своєрідним божеством була вода у наших предків. Особливо цікавим з цього приводу був обряд викликання дощу в період засухи. Колодязь у ньому відіграв особливу роль.
З криницями пов’язано багато легенд. Зараз ми з вами пригадаємо одну з них:
Біла криниця”
         Питаєте, що то за Біла Криниця?
Давно колись у хащах лісових, недалеко від села Губина, стояла криниця. А були тоді панські часи. В селі жила жорстока пані, всі селяни боялися її, кори-лися їй. Накаже орати панську ниву – орють, накаже ліс корчувати – корчують. Не послухався – чекай страшної кари. Не один з кріпаків помер від голоду і важкої праці.
Стала криниця розливати свої води, хотіла затопити панський маєток. Усе ближче і ближче підходили до маєтку потоки води. Стривожилась пані і почала скликати людей, щоб загатили криницю камінням. Багато кинули ті в криницю каміння, клоччя, та ніщо не допомагало, вода бігла все далі й далі.
Якось біля тієї криниці проїжджав на білому коні козак. Захотілося йому напитися водиці, схилився і став жадібно пити. А вода була цілюща.
Напився козак, сів на білогривого коня і поїхав, розхвалюючи воду. Дізналася про це пані, ще більше розгнівалася, наказала своїм слугам схопити зухвалого козака і втопити у тій воді.
Мовби злива зашуміла, ринула, запінилася вода, затоплюючи панський маєток. Пропали ненависна пані і її слуги.
Багато-багато літ пройшло з тих пір, але люди й донині називають те джерело Білою Криницею.
(Легенди та переказки.- К., 1985.- С. 133-134)
А скільки пісень, у яких згадується криниця!
Послухайте одну з них (учні слухають аудіозапис народної пісні „Ой, глибокий колодязю” у виконанні Ніни Матвієнко).
 Є ще й загадки. Спробуйте їх відгадати.
 Загадки:
 Прийшов сом та в криницю – бом!
 Почепився на гілляку та й пішов.
 (Відро на коромислі)
 Утка в морі – хвіст на дворі.
 (Відро в колодязі)
 
З криницею пов’язано багато повір’їв. Пригадайте відомі вам.
Люди не тільки возвеличували криниці, а намагалися якнайкраще оздобити їх. Здавна в Україні існувало кілька типів оздоблення колодязів (учень зачитує уривок з книги „Берегиня”, с.225).
Криниця з журавлем споконвіку символізує достаток, невичер­пну людську доброту, щирість, привітність. Прекрасною традицією наших пращурів було освячення криниць.
Пригадайте, можливо вам відома якась криниця, що з часом замулилася. Спробуйте її врятувати. Ви обов’язково відчуєте таку ж радість, що й ліричний герой вірша С.Жупанина:
„Криниця”


Край стежки у полі
 В дзвінку косовицю
 Я викопав людям
 Глибоку криницю.
 Вода в ній прозора,
 Як небо, ясна,
 Ще й квітами, травами
 Пахне вона.
 В ній райдуга стрічки
 Свої умивала,
 І навіть, повірте,
 Гарнішою стала.
 Сюди прилітали
 Ще й диво-жар-птиці,
 Пили, смакували
 Водицю з криниці.



 Несли косарі
 На луги її вранці,
 Пили комбайнери,
 Спітнілі у праці.
 Скликає людей
 Студениця-криниця
 У сонячну днину
 Водиці напиться.
 Всі хвалять цілющу,
 В баклаги беруть,
 І далі, забувши про втому, -
 У путь!
 В людей веселіють,
 Світлішають лиця.
 Їм силу бадьору

 Вернула криниця!







Найціннішим є духовне значення криниці. Цей домашній оберег є зв’язком між поколіннями, невмирущим джерелом пам’яті роду. Адже копалися криниці дідами, батьками, а п’ють з них воду діти, онуки і правнуки. Проте ми спостерігаємо за тим, як заростають стежки до батьківських криниць, як міліють і всихають наші ріки, як забруднюються озера та моря.
Бережімо усе живе, природу навколо нас, і нехай не зміліють криниці наших душ.


Матеріал підготував:

Бродяк Д.А.

Редактор:

Загревська С.М.

Відповідальний за випуск:

Трохименко Г.В.



© харківська обласна бібліотека ДЛЯ ДІТЕЙ




1 коментар:

  1. Із Вашого посту ми дізналися набагато більше про В.Скуратівського, дякуємо за корисну інформацію.

    ВідповістиВидалити

Вы хотите оставить комментарий, но не знаете, КАК? Очень просто!
- Нажмите на стрелку рядом с окошком Подпись комментария.
- Выберите Имя/URL. (Никто не любит анонимов!)
- Наберите своё имя, строчку URL можете оставить пустой.
- Нажмите Продолжить
- В окошке комментария напишите то,что хотели и нажмите "Отправить комментарий"! Спасибо!