Пишемо писанку на щастя

До Великодня ще кілька тижнів, а вже хочеться говорити про це свято.

Сьогодні про писанку. Писанку, можна читати як книжку чи листівку з побажаннями щастя, добра, достатку, здоров’я, доброго врожаю, це ще й символ кохання, зародження нової родини, нового життя. Коли береш у руки писанку – це маленьке диво, створене руками простої селянки з віддаленого українського села, – важко собі уявити, що майже таку ж колись – можливо, декілька тисяч років тому – тримав у своїх руках далекий пращур, виписуючи на ній сонячні знаки.

 Писанка – абсолютно унікальний витвір народного генія. «В усьому народному мистецтві немає такого предмету, який би конденсував у собі стільки образно-символічного змісту, як писанка. Її дарували на знак перемир’я, побажання здоров’я, краси, сили, врожаю, застосовували як запобігання від стихійного лиха» – грому, пожежі; для лікування різних хвороб, від переляку, наговору; качали по зелені і закопували в землю на ниві, щоб хліб був повний і не вилягав, підкладали під вулик, аби безконечно роїлися бджоли…

 Символічне значення писанки складається з двох складових частин:

1)     із значення самого яйця, в якому є живий зародок півня (сонячної птиці);

2)   із значення написаних на ньому символічних знаків. Тому писанки ніколи не варили і не вживали у їжу, ними також ніколи не бавилися у «битка» чи «котка», оскільки вони були позначені магічними знаками, пов’язаними з давніми віруваннями, й усвідомлення їх культового значення збереглося аж до XX ст. Відповідно і обрядовий статус писанки був набагато вищий, ніжу крашанки. Варто тут нагадати, що в Україні існувало два види фарбованих яєць – крашанки і писанки.

      КРАШАНКИ – варені яйця, зафарбовані в один колір: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий, чорний. їх вживали до їжі, коли розговлялися на Великдень, і використовували у великодніх забавах.

      ПИСАНКИ – сирі яйця, з нанесеним на них символічним рисунком і зафарбовані у три-чотири кольори.

      Писанка тісно пов’язана із старими українськими віруваннями, народним календарем, що базувався на сонячному циклі і якому – починаючи із зимового повороту сонця до моменту, коли день стає більшим від ночі – відповідали певні свята: Калити, Коляди, Щедрівки, Ордані, Колодія і, нарешті, – Великодня. Власне у цей день святкували перемогу сонця над темнотою, життя над смертю, весни над зимою і як сонячний символ дарували «красні яєчка». Навіть із прийняттям християнства разом з його календарними святами, які часто накладалися на язичеські, первісна назва «Великодня» збереглася, оскільки його семантичне значення «найбільшого (найдовшого) дня» якнайкраще відповідало переносному значенню «найзначнішого дня» християн – Воскресінню Ісуса Христа.

Писанка зуміла вписатися і в християнський великодній ритуал, й «історія» її походження у народних віруваннях має навіть більше прив’язання до християнських мотивів, поганські майже затерлися; почало зникати і розуміння магічного значення писанкового орнаменту, кольору, натомість з’явилися написи: «Христос воскрес!», «Воістину воскрес!».

Хоча до нашого часу не дійшли автентичні зразки писанок дохристиянського часу, однак певне уявлення про них ми можемо мати, тому що мистецтво писання писанок завжди було і є достатньо консервативним. Люди в давнину вважали, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви, – це було порушення не тільки канону, а релігійно-світоглядних законів, які за ним стояли. Отже, століттями в певній місцевості писалися писанки з одними і тими ж орнаментами, хоча деякі писанкарки і додавали до традиційних взорів свої елементи, які, втім, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символічних знаків, створювали нові композиції. При цьому в народній пам’яті залишалися найкращі зразки, які відтворювали з року в рік.

У радянський період цей вид прикладного мистецтва було піддано в Україні тотальному знищенню, адже писанка була пов’язана з релігійними обрядами, й атеїстична влада намагалася повністю вилучити її з народного життя. Отже, поступово вона перетворювалася в релікт. Це самобутнє українське явище не тільки не досліджували – на Україні його ніби й не існувало. Про які книжки та виставки могло йтися? Лише поодинокі жінки в селах, які ще зберігали народні традиції і рукомесла, продовжували писати їх на Великдень.

У час, коли традиція писання писанок в Україні була майже повністю знищена, про неї не забули в Канаді і США, де українські емігранти популяризували цей вид народного мистецтва. Один з найкращих альбомів видав у 1994 р. в США Зенон Елиїв – "Двадцять кіп писанок" в який увійшло 1 200 зразків, серед них 80 відсотків українських автентичних писанок.
Автор проробив величезну роботу, шукаючи писанки для цього видання по музеях та приватних збірках.