«Несу я в серці Батьківщину І цю поліськую весну…» Сергій Дехтяренко

Сьогодні, незадовго до Дня поезії завітав до нашої бібліотеки Сергій Дехтяренко, наш читач, а головне – талановитий поет, з ніжною, рахманною, ранимою душею. З порогу попрохав листок паперу і записав поезію, яка народилася по дорозі в бібліотеку. Ми стали першими слухачами.

 

 Яка то серцю втіха, коли з поетичного багатоголосся почуєш слово, рідне і близьке твоїй душі, що зануртує свіжістю почуттів. Саме це відчуваєш, читаючи поезії Сергія Дехтяренка, який шукає і часто знаходить таке слово, від якого світлішаєш і добрішаєш душею. Хіба не зрадієш, коли прочитаєш:

У вікнах мальви похапцем
Дрімоту хмар полощуть –
І чути, як у шльопанцях
По стежці чапа дощик.

Разом з поетом відкриваєш майже забуте – «Як «Вечір чорнобривцями глянув у вікно», «Місяць в очереті Жовтий чистить дзьоб», що «Недописаним рукописам день осінній догорів».  І насамкінець: 

Зоря, скупавшись в озері,
Збентежена трішки
У ліс спішить із козубом.
У ліс по сироїжки.

Після цих рядків хочеться, нестерпно хочеться – до лісу, де немає і не може бути суєти.

Гортаєш сторінки і чуєш, як «ранок щастям бризнув» і «Срібло плеще джерело», бачиш, як «розлігся ранок сріберно». І душа стременулася ностальгічним відчуттям за живим і трепетним словом, котрого, як мені здається, сьогодні не вистачає у поезії. У риторично словесних глибинах ми часто губимо багатство українського слова, що явилося до нас з води, з місячної перезви.

Трошки біографії:

Дехтяренко Сергій Петрович народився 8 червня 1974р. в с.Троянів Житомирського району. В 1979р. разом з мамою переїхав в с. Недашки Малинського району. У 1991р. з відзнакою закінчив місцеву школу. З березня 1994р. закінчивши Житомирське медичне училище та отримавши спеціальність «фельдшер», працює завідуючим фельдшерським пунктом с.Вишів Малинського району. Одружений, має доньку Зоряну та сина Владислава.

А творчістю завідуючого ФП с.Вишів Сергія Дехтяренка, захоплюються далеко за межами міста та області.

Головне кредо неспокійного життя Сергія Петровича – любити землю, людей, велику українську родину, шанувати матір і Слово.

Труха не облущить мольберти,

На вітрі печаль не згорить,

Живу не для того, щоб вмерти,

Живу задля того, щоб жить.

Надіюся, вірю, страждаю,

Спішу незнайоме пізнать.

Живу, бо безмежно кохаю,

Живу, бо ще хочу кохать.

Радію, бо всміхнені діти,

Бо квітне Вітчизна й земля.

Живу для того, щоб творити,

Творю, щоб прославить життя.