Колиска роду - українська хата

Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці.  Хата для людини ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю. У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі.
Хато, моя рідна батьківська хато! Усім найкращим, що є в наших душах, завдячуємо тобі. Навчила ти цінувати хліб і сіль, поважати старших, шанувати батька і матір, бути чесним і роботящим. Куди б не йшли від твого батьківського порогу, не забуваємо твого даху, твоєї чистої стелі. Бо хіба можна забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ.
Птахи й ті повертаються з-за далеких морів до своїх гнізд. Сотні віків щовесни вони летять у рідні краї, їх кличе голос життя. Там десь, за тисячі верст, на них чекають, нехай напівзруйновані, але рідні гнізда. А ми ж таки люди. В нас не тільки інстинкт, а й розум. То чому ж ми маємо забувати про гнізда свої?
Під високим небом збережемо тебе такою, якою ти була. Щоб бачили всі, щоб знали наші нащадки, під якими дахами ми народжувалися і виростали і, набравшись сил, ішли від отчого порога перетворювати світи. Нехай же стоїть під суворим небом історії наша рідна батьківська хата, нехай красується в живому цвітінні соняшників і мальв, у барвистому полі веселки.

Батьківська хата — це родинне вогнище . У ній пахло зіллям, хлібом , молоком. Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Батьківська хата – це символ родинного гнізда звитого поколіннями. Українська хата — це символ України.

Нещодавно ми мали чудову нагоду помандрувати у давню українську хату. Таку можливість нам надали сестри Галина та Надія Романчуки із маленького поліського села Савлуки Малинського району. Сім останніх років вони присвятили відродженню дорогоцінної частинки нашої історії, повернули до життя  родинне гніздо, рідну батьківську хату. Що приємно дивує, жінки не мають ніякого відношення до культури чи музейної справи. Надія працювала в ЖЕКУ в Києві, а Надія в гуртожитку ПТУ в Малині.  Коли почали цю справу, син Олексій, за фахом історик, зайнявся вивченням етнографії поліщуків, їх традицій, побуту, ремесел, одягу, старожитностностей. За цей час зібрали десятки дивовижних речей(!!!), серед яких — ікони, вишиті рушники, домоткані доріжки, різноманітне українське вбрання, меблі, серед яких мисник, лавки, ліжка, скрині, дитяча люлька та інші предмети побуту. Білі стіни і сволока, прикрашені старовинними рушниками, різноманітними вінками, над піччю бантина з кукурудзою, цибулею,  відро на гаку, у сінях ярмо, в яке запрягали волів, а вся степка заповнена різними старожитностями. Центральне місце кімнати займає домашній іконостас. Вся атмосфера хати повертає відвідувачів у давні часи, часи наших пращурів. Всі ці пам’ятки допоможуть вам повернутися у минуле  та проникнутись традиціями українського народного життя.

На відкриття батьківської хати завітали Ніна Матвієнко, співачка, народна артистка України та Петро Гончар, директор Національного центру народної культури «Музей івана Гончара». Вони були в захваті від побаченого, від зустрічі з старожилами села, які співали народних пісень(між іншим пан Петро визвався ще приїхати через певний час, щоб записати старовинні пісні у їх виконанні). Ніна Митрофанівна співала разом з усіма.

 

Вони дякували безмежно за таку важливу і потрібну роботу,  за теплий прийом. Говорили, що такого духу українства вони не відчували ніде.

Не дарма, етнограф Василь Скуратівський(до речі, який народився за декілька кілометрів від Савлуків) писав «Ще живе дух нашого нашого народу, ще зберігається пам’ять про багатовікову історію. А Полісся, я авторитетно стверджую, бо ж бував в усіх куточках України, найунікальніший регіон. І я тішуся тим,  що  це на моїй рідній древлянській землі».

Під час цієї поїздки я думала про наш борг - борг пам'яті перед багатьма шляхетними за духом українськими родами. Дуже тішить, що є люди, які віддали цей борг сповна, які відродження родинного дому вважають для себе справою честі - це пані Галина та Надія Романчуки. Які хочуть сказати українцям: пам'ятайте своє коріння, виховуйте у молоді почуття патріотизму, любові до народних духовних джерел. Не цурайтеся своїх коренів, своїх традицій, своєї мови, своїх пісень. І тоді не розірветься зв'язок поколінь, і буде жити Україна.

Разом із пам'яттю до нас повертається національна гідність, гордість і сила... Національне відродження України - наш святий обов'язок перед наступними поколіннями.

Прилинь, прилинь до рідного села

Приїдь, приїдь, тебе чекає хата.

Тут вишня соловейком зацвіла

І в нього будуть солов’ята.

Прилинь, хоч в гості до Зелених свят,

Візьми дітей, нехай дитина знає,

Що і вночі маленьких солов’ят

Своєї мови батько научає.

Прилинь додому в солов’їний день

Хай зрозуміє тут твоя дитина:

До дідових і бабиних пісень

Подібна дуже мова солов’їна.