Рідна мова

Ми живемо в час, коли Україна нарешті спромоглася позбутися ненависного ярма неволі, з рабської країни перетворилася на вільну, незалежну країну, яка кожного дня доводить це мужністю і героїзмом своїх синів. І на підтвердження цього по усіх усюдах задзвенів її голос — українська мова, чиста, щира, справжня. Саме нею розповідав усьому світові про знущання над матінкою Україною Тарас Шевченко. Ще й досі бринять у моєму серці його слова:
Ну, що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, Як їх почує!..

Мені дуже хочеться, щоб ви познайомились з твором про рідну мову  Юлі Турчинської з Рівненщини і переконалися, що мовні заповіді Івана Огієнка  виконують молоді українці.
         Від цих слів стало б легше на душі, мені здається, й Іванові Франку, і Лесі Українці, і Михайлу Коцюбинському, і ще багатьом і багатьом поетам та письменникам, які усією душею любили свою мову, вірили, що з часом вона заволодіє розумом своїх дітей, і вони ніколи не зможуть її зректися.

                  Слова живуть в артеріях століть

…Слова пахнуть небом. А ще – спогадами і м’ятою. Вони тихо лягають під вії і шепочуть до Бога свої земні молитви. Але слова завжди залишаються в коридорах наших напівпрочинених сердець…

      Лише тоді вона піднімається навшпиньки, щоб вловити ту Господню відповідь. Босоногий вітер пестить її кучеряве волосся, торкається до спраглих вуст і ніжно спрямовує її тінь - таку близьку і таку недосяжну. Мова дихає епілогом справжності. Перебирає голими руками занедбаний попіл згаслих спогадів. Так мова стає частиною людини, частиною нації…

      Вона народилась теплої весняної ночі. Тоді соловей розфарбував сад солодкими фугами нескінченності, а зорі падали в долоні синьооких струмків. Тоді не було ще ні голосів, ні сумнівів, ні болю: струни душ тривожила тільки любов. І в шепоті вишневого цвіту розлилася мелодія мови янгола з нескінченного світу мовчання. Невидимі людському оку, зачаровані волхви купали її в росах, благословляли в світи. А мова гойдалася на калиновій гілці і пронизувала віки своїм всепоглинаючим поглядом.

   …Вона ішла дорогою історії. Ішла жаром людської жорстокості, тонким льодом забутих ілюзій, строкатими уламками темряви і байдужості. Мову засипали сніги епох, ув’язнювали в лещата крижаного шовінізму тоталітарні вожді, пили її незаймано чисту кров ненажерливі кати – Іскаріоти. Але вона не впала на коліна перед мечем тирана, не зникла в тенетах цивілізаційних змін, не втратила того солодкого голосу крилатого соловя…

         Мова витала над колискою геніїв, вкладаючи в їх тремтливі серця споконвічну силу народу. Вона говорила з всесвітом хаотичних мрій травневою грозою і свіжим зеленим житом. Вона сотні разів сивіла і знову відроджувалась. І зараз – в нескінченності шалених трас, в гарячих волокнах модерну і пафосу, в істерії конюктюрних блукань мова прагне стати тією первозданною мелодією, що колись народилась казкової ночі. Вона стукає в холодні вікна своїх дітей і вірить у горді крила своєї щирості. А потім мова звертається до Бога лагідним присмерком самотньої мальви край того рідного порога. Починають говорить слова – вони живуть в артеріях століть, поєднують незримі есенції сердець, а ще слова пахнуть небом. Спогадами і м’ятою… Вони тихо лягають під вії і шепочуть свої земні молитви.»