«Здається,
що це сон.
Але це не
сон.
Це
реальність.
У нас
війна»:
розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок
повномасштабної війни росії проти України…
Алла Котлубовська, завідувачка Малинівської сільської
бібліотеки-філії
Пролунав телефонний дзвінок... На дисплеї замиготіло МАМА
- Ти вже біжиш додому? Знову затрималася допізна на
роботі?
- Так,- відповіла
я. Працювала над оформленням виставки, скоро «Лесині читання». Поклала
слухавку, а в голові роїлися думки, плани, роздуми на завтрашній день, але в
глибині душі чомусь неспокійно, якесь дивне відчуття охоплювало мене та й
надворі напрочуд було тепло і дуже тихо - тихо, ніби природа насторожено чогось
очікувала, чогось страшного і недоброго. Але в це не дуже хотілося вірити…….
Цей ранок наступного дня у всіх розпочався приблизно однаково: ми прокинулися
від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна! Почалося...»
Пам’ятаю, перший
дзвінок був до мами, потім до дітей, а потім довго телефонувала сестрі в Київ і
лише опівдні отримала від неї відгук: «Аллочко ти вже знаєш….. Я не вірю в
це!!!» - «Дорога моя сестричко, ви можете виїхати з Києва до нас?» - «Не знаю,
ми спробуємо, може вийде». І ось, неймовірно довге, майже безмежне та дуже
тривожне очікування. Здається минає вічність…в якій уривками пролітають спогади
про наше з сестричкою дитинство. Тривожні думки перериває дзвінок від мами:
«Господи Аллочко, як вони будуть їхати?» - «Мамо, все буде добре, вони скоро
будуть…. Знову чомусь ці спогади, і очікування, придушена тривога але попри все
віра та надія на диво. Нарешті ожив телефон: «Аллочко, ми вже в мами»
…У батьківській хаті ми завжди збиралися відзначати
свята, дні народження, але й гадки не мали, що знову тут нас зведе усіх разом
війна. Коли батько зводив будинок, то казав: «Треба робити великий і просторий
підвал, щоб можна було зручно розташувати концервацію та поробити великі засіки
для картоплі», бо тримали чимале господарство: свині, кури, качки, гусі,
кролики.
І, ось ми всі тут, в цьому підвалі, читали молитви, які
тільки знали і просили Господа, щоб це жахіття скінчилося. Дуже переживали за
внучку: дитина здригалася і плакала від сильного гулу літаків та вибухів
снарядів, переживали щоб вона не захворіла, за батька, який ледь почав
оговтуватися після інсульту. Так продовжувалося день за днем. Спати, готувати
їжу - практично неможливо, бо сирена за сиреною і ти хапаєш дитину, береш
батьків і біжиш до підвалу і так до ранку. Знову читаєш молитви.
8 березня сталася велика трагедія в селі Юрівка,
передмістя Малина. Дві російські бомби влучили в дім родини Ободзінських, в
звичайнісінький житловий будинок…там не було жодного військового об’єкту поруч.
Загинули жінка, вчителька історії, її дочка, двоє онуків, яким було 1.5 рочки
та син – 16 років. Залишився живий голова родини Володимир у той день він був
на роботі в м. Києві. Жахлива картина постала перед його очима: на місці
будинку величезна вирва. Замість будинку – купа цегли, розкидані речі, книжки,
одяг, дитячі іграшки. Одну дитинку знайшли там аж біля яру, по подвір’ю лежали
частина тіл загиблих. Від будинку після 500-кілограмової бомби не лишилося нічого.
Російські бомби вбили три покоління родини.

…Цей вечір я ніколи не забуду: знову сирена, одягаємо
дитину, раптом два потужних вибухи , дитина завищала, я подумала, снаряди впали
на сусідську хату. Коли ми вибігли напівроздягнуті з будинку, то побачили, що
сусідські хати цілі, рушили до підвалу, а в повітрі відчутно було їдкий запах
диму, розуміли , що горить десь зовсім поруч. Коли нарешті запанувала тиша, я
вийшла і побачила, що клуби диму та язики полум’я вирують в центрі міста.
Зранку ми дізналися, що ворог з повітря атакував наш мирний Малин. Зруйнував
міст, знищив військкомат, пошкодив місцевий храм, будівлю мерії, суду тощо.
Загинули люди, міст зруйновано.
… Душа нестерпно болить за рідну домівку, а як там дома.
Дзвониш до сусідів питаєш, бо додому раз у три дні їздила велосипедом, міський
транспорт не ходить…Потім мені розповідають, що голова українсько–чеського
товариства Євгенія Поліщук допомогає своїм краянам. Організовує від’їзд жінок з
дітьми до Чехії. Ввечері на сімейній нараді прийнято нелегке рішення, що
потрібно з онукою їхати мені. Моя донька сказала: «Я потрібна тут, а вам буду
телефонувати, все буде добре. Ось побачиш! Не бійся!». Вона - фельдшер на
швидкій, зрозуміло, що на той час людські життя часто висіли на волосині і
вчасна медична допомога була на вагу золота.
На роздуми та
вагання не було часу, нашвидкоруч зібравши документи і необхідні речі ми рушили
в дорогу. Три автобуси, у всіх на очах сльози, серце розривається на частинки,
адже тут залишаються батьки, твоя єдина надія та опора, твоє щастя - єдина
донечка, сестричка з родиною, твоя хатинка, твоя рідна земелька. Що чекає нас
усіх - ніхто не знав, а попереду були блок пости та далека довга дорога в
невідомість…
Поїздка до Європи була тільки в моїх мріях, але все
змінилося в одну мить…
Ніч... Кордон... Автобуси зі збентеженими матерями та
переляканими дітьми... Перевірка документів... А попереду, тільки теоретично -
Європа, а насправді - насторожена невідомість.
На кордоні працівники пояснювали, допомагали, підказували
куди ми маємо рухатися, підносили наші валізи та сонних дітей. Волонтери
надавали все необхідне: воду, гарячий чай, каву, їжу засоби гігієни, іграшки
дітям, а на тому боці пропускного пункту на нас уже чекали чеські автобуси. Все
позаду. Діти в безпеці.
І, ось вона Чехія, я її могла бачити тільки зі світлин,
книжок та відео. Нічна тиша, все освітлюється, не чутно вибухів... Інша
реальність… Все по - іншому... В автобусі тиша, потомлені дітки сплять, ти
на хвилинку забуваєш про жахіття
останніх днів і дивишся великими відкритими очима на нічну Прагу. Вона
надзвичайно гарна, елегантна, таємнича зі своїми середньовічними замками,
готичними соборами та палацами. Не віриться, що ти в Європі.
Холодна зміюка реальності знову піднімає душевний
неспокій, в голові думки: як там дочка, мама з батьком, сестра з родиною.
Від тяжких думок повертаєшся до буденності, постає маса
нових питань. Прибули ми до стародавнього чеського містечка
Рожмберк-над-Влтавой. Дивовижно красиве туристичне містечко з багатою історією,
нас розмістили в одному з замків
шляхетної родини Рожмберк.
Теплий, гостинний прийом, забезпечення всім необхідним,
безкоштовне харчування та проживання, а душа не на місці…
Майже щодня дзвінки до рідних. Мама говорила, що тримається, але відеозв’язок постійно
видавав в її очах страх за життя онуки, дочки з родиною, за хворого чоловіка.
Обстріли за обстрілами, побутові справи, як то обігріти будинок, приготувати
їжу, просто поспати стають випробуванням, а інколи й недозволеними розкошами.
Війна... Про неї розповідала прабабуся, писали в книжках , але щоб у
21столітті, в цивілізованому суспільстві, посеред Європи - це ну просто
нонсенс.
В один із вечорів, коли
ми заповнювали необхідні документи на допомогу, пролунав дзвінок:
- Знову обстріл в нашій Юрівці, є загиблі, пошкоджені
будинки жителів, магазини, школа…
З нетерпінням ми чекали від’їзду до дому, бо в якій би
казковій реальності ти не знаходився, а справжнє диво лише в рідній
домівці. Нарешті цей день настав.
Дорогою додому перебирала подумки теплі
спогади про дружню, казкову країну Чехію, яка підтримала і дала прихисток тисячам українців у буремні часи війни.
Нарешті ми в Житомирі, нас зустрічає дочка, яка не
впізнала своєї малечі, поки та не закричала: " Бабусю - це ж
моя мама, моя мамочка!" За ці три місяці онука дуже підросла і
подорослішала. На очах у нас сльози,
але це сльози радості від зустрічі з дорогими серцю людьми.
Війна принесла багато змін в життя, побут, світогляд
кожного з нас, але час не стоїть на місці, і життя продовжує свій плин хоча все
і розділилось на «до 24 лютого» і « після…».
Сьогодні я продовжую займатися улюбленою справою - працюю
в бібліотеці, ділюся зі своїми відвідувачами приємними спогадами про гостинну
країну - Чехію,
пропагую українську книгу, розповідаю про творчість
українських та зарубіжних письменників,
проводжу зі своїми читачами різноманітні заходи і свято вірю, що скоро
настане довгоочікувана Перемога.
Бо Україна - країна незламних людей!!!