Показ дописів із міткою Щоденник війни очима бібліотекарів. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Щоденник війни очима бібліотекарів. Показати всі дописи

неділя, 2 квітня 2023 р.

Міста Героїв

 Минув рік, як завдяки єдності і мужності нашого народу, героїзму наших збройних сил російський агресор був вигнаний з північної України.

У ці дні українці об’єднуються, щоб знову привернути увагу світової громадської до війни росії проти України. Ми, українці, тримаємо оборону й демонструємо волю перемогти ворога, чим доводимо спроможність протистояти російській військовій агресії.

У ЦПБ ім. В. Скуратівського відкрилася виставка-інсталяція «Україна – нація незламних», на якій представлено фотоматеріали перших тижнів нашого спротиву, статті з періодики, поетичні замальовки про наших Героїв.

Також пропонуємо вашій увазі літературно-патріотичний колаж «Не забудемо, не пробачимо! Наближаємо Перемогу!»


 

 

субота, 1 квітня 2023 р.

Щоденник війни очима бібліотекарів. До річниці звільнення північних регіонів України від російських окупантів

Ми створили хроніку подій, почуттів, думок, настроїв. Адже це наше завдання, як бібліотекарів, описати і зберегти для історії ці страшні події. Такий наш внесок у краєзнавчу роботу бібліотек, в історію рідного краю.

Різниця в сприйнятті війни через стрічку новин і наживо – колосальна. Кожне свідчення може бути цінним для краєзнавчої історії. Не відкладати на потім, почуття притуплюються, щось вже не так сприймається, щось забувається. А важлива кожна деталь, кожне відчуття, кожне слово. Кожен розповідає про війну з місця, де він є.

Записати це все наш обов’язок перед майбутнім, наша страшна правда. Ми ж бібліотекарі, хранителі історії. Створюємо хроніку подій, про які мають знати майбутні покоління… Ми пишемо історію цієї війни просто зараз. Тримаємось і пишемо.

«Здається, що це сон.

Але це не сон.

Це реальність.

У нас війна»: 

розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…

 

Ірина Василенко, завідувачка сільською бібліотекою-філією с.Пиріжки.

«Ранок 24 лютого ніколи не забуде кожен українець, і я цю дату буду пам’ятати все життя.

5.20 на годиннику. Лунає дзвінок на телефоні. З тривогою в душі підхоплююся, хапаю телефон і беру слухавку, навіть не читаючи хто мені телефонує. Чую голос тітки: «Іра, ти саме головне не нервуй, тихенько буди дівчат, збирай необхідні речі, у нас розпочалася справжня війна». Хвилина мовчання, я чую вже заплаканий голос, а відповісти нічого не можу.

«Алло, ти чуєш? Іра все буде добре ми збираємо речі і їдемо до вас».  Тітка моя проживає в Києві. Вони з перших, хто відчув цю хвилю страху. Ось з цього моменту все життя наше перевернулося. Перший день війни для мене був дуже морально тяжким, тому що не розумієш, що буде, що потрібно робити. Намагаєшся не плакати, щоб не лякати ще більше дітей, які вже були стривожені побачивши весь цей жах через в інтернеті. Задавали безкінечні питання «Мама, а як тітка Оля з Ірпеня, як дядько Денис з Києва і так далі?». А ти відповідаєш «Все у них добре, вони встигли виїхати». А насправді все їде в голові, що з ними, чи встигли виїхати.

Коли приїхали рідні ми почали облаштовувати будинок, так як у мене немає підвалу. Вікна забиті матрасами, завішена кожна щілина ковдрами, вічні вечері з ліхтариками, а після 17.00 сиділи мов миші прислуховуючись до кожного звуку.

Коли брат, який проживає в Малині телефонує і каже: «Повітряна тривога, будьте обережні». Серце починає вилітати з грудей. Беремо ковдру виходимо в глуху кімнату де немає вікон, накриваємо голови і чекаємо відбою. І так день за днем. Єдине, що відволікало – це приготування їжі на ЗСУ, тоді час проходив швидше.

А вибухи ставали все частішими і ближчими, літання літаків і гелікоптерів. В ніч з 6 березня на 7 березня ми відчули всю повноту картини про війну. Всю ніч просто здригувалися від безкінечного бухання, навіть здавалося наче стіни рухалися. В ту ніч без зупину нищили села нашого краю.

Вранці всі були настільки налякані, що вирішили рятувати дітей. Їхати на Львівщину, кажуть там тихо.

Просто плачучи збиралися необхідні речі, а руки наче не твої і думки якісь всі розлетілися в різні боки.

Дядько каже: «Багато не беріть сумок, а то може прийдеться тікати закордон».

Я настільки була морально вбита, що сльози лилися самі і  настільки розгублена, що не розуміла куди я їду, що я там буду робити. А потім дивлюсь на дітей і розумієш потрібно взяти себе в руки і бути сильною.

Дорога до Львову була дуже тяжка безкінечні затори , безліч блокпостів. Їхали 14 годин. За весь цей час, я не їла, тільки пила воду і майже всю дорогу мовчала.

Нарешті ми в Львові все тихо спокійно, вулиці освітлюються, рух транспорту не зупинено, про війну нагадували лише блокпости, військові з автоматами і страшне виття сирен. Але клята російська нечисть і там не дала спокою.

Восьма ранку, у дівчат скоро розпочнеться навчання, чути гул сирени, але ми спокійно пішли снідати… Ми чомусь були впевненні, що захід України омине ця біда і ми дуже добре заховалися. За хвилину вікна балкону задзвеніли, пролунало три глухі вибухи, а потім такий гучний свист і четвертий вибух був дуже потужним. І ми зрозуміли прилетіли ракети на Львів. Страшна паніка, знову сльози, знову збираємо речі і біжимо до сховища.

Наступні тривоги ми вдягалися, брали необхідні речі, нашого песика на руки і сідали із жителями будинку на сходи. Надіючись, що все буде добре і скоро буде перемога. Ми вірили в це кожен день і що ми скоро повернемося додому. Де вже розцвіли квіти дерева, а подвір’я все вкрилося зеленню.

Ця війна забирає дитинство моїх дітей, які так налякані, що реагують з страхом на кожен звук. Коли летить літак завмирають і слухають, а потім запитують: « Мам, мам, а може це наш?»

Війна для мене – це величезний страх, а найбільше я боюся втратити своїх дітей, рідних і близьких людей, взагалі людей яких я знаю.

Серце стискається від болю коли бачиш скільки гине людей і дітей. Але віра в наш незламний народ, у наших мужніх воїнів дає сили жити, виховувати дітей, працювати на Перемогу».

 

 

Щоденник війни очима бібліотекарів. До річниці звільнення північних регіонів України від російських окупантів

 «Здається, що це сон.

Але це не сон.

Це реальність.

У нас війна»:

розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…

Алла Котлубовська, завідувачка Малинівської сільської бібліотеки-філії

Пролунав телефонний дзвінок... На дисплеї замиготіло МАМА

- Ти вже біжиш додому? Знову затрималася допізна на роботі?

 - Так,- відповіла я. Працювала над оформленням виставки, скоро «Лесині читання». Поклала слухавку, а в голові роїлися думки, плани, роздуми на завтрашній день, але в глибині душі чомусь неспокійно, якесь дивне відчуття охоплювало мене та й надворі напрочуд було тепло і дуже тихо - тихо, ніби природа насторожено чогось очікувала, чогось страшного і недоброго. Але в це не дуже хотілося вірити……. Цей ранок наступного дня у всіх розпочався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна! Почалося...»

 Пам’ятаю, перший дзвінок був до мами, потім до дітей, а потім довго телефонувала сестрі в Київ і лише опівдні отримала від неї відгук: «Аллочко ти вже знаєш….. Я не вірю в це!!!» - «Дорога моя сестричко, ви можете виїхати з Києва до нас?» - «Не знаю, ми спробуємо, може вийде». І ось, неймовірно довге, майже безмежне та дуже тривожне очікування. Здається минає вічність…в якій уривками пролітають спогади про наше з сестричкою дитинство. Тривожні думки перериває дзвінок від мами: «Господи Аллочко, як вони будуть їхати?» - «Мамо, все буде добре, вони скоро будуть…. Знову чомусь ці спогади, і очікування, придушена тривога але попри все віра та надія на диво. Нарешті ожив телефон: «Аллочко, ми вже в  мами»

…У батьківській хаті ми завжди збиралися відзначати свята, дні народження, але й гадки не мали, що знову тут нас зведе усіх разом війна. Коли батько зводив будинок, то казав: «Треба робити великий і просторий підвал, щоб можна було зручно розташувати концервацію та поробити великі засіки для картоплі», бо тримали чимале господарство: свині, кури, качки, гусі, кролики.

І, ось ми всі тут, в цьому підвалі, читали молитви, які тільки знали і просили Господа, щоб це жахіття скінчилося. Дуже переживали за внучку: дитина здригалася і плакала від сильного гулу літаків та вибухів снарядів, переживали щоб вона не захворіла, за батька, який ледь почав оговтуватися після інсульту. Так продовжувалося день за днем. Спати, готувати їжу - практично неможливо, бо сирена за сиреною і ти хапаєш дитину, береш батьків і біжиш до підвалу і так до ранку. Знову читаєш молитви.

8 березня сталася велика трагедія в селі Юрівка, передмістя Малина. Дві російські бомби влучили в дім родини Ободзінських, в звичайнісінький житловий будинок…там не було жодного військового об’єкту поруч. Загинули жінка, вчителька історії, її дочка, двоє онуків, яким було 1.5 рочки та син – 16 років. Залишився живий голова родини Володимир у той день він був на роботі в м. Києві. Жахлива картина постала перед його очима: на місці будинку величезна вирва. Замість будинку – купа цегли, розкидані речі, книжки, одяг, дитячі іграшки. Одну дитинку знайшли там аж біля яру, по подвір’ю лежали частина тіл загиблих. Від будинку після 500-кілограмової бомби не лишилося нічого.

Російські бомби вбили три покоління родини. 







…Цей вечір я ніколи не забуду: знову сирена, одягаємо дитину, раптом два потужних вибухи , дитина завищала, я подумала, снаряди впали на сусідську хату. Коли ми вибігли напівроздягнуті з будинку, то побачили, що сусідські хати цілі, рушили до підвалу, а в повітрі відчутно було їдкий запах диму, розуміли , що горить десь зовсім поруч. Коли нарешті запанувала тиша, я вийшла і побачила, що клуби диму та язики полум’я вирують в центрі міста. Зранку ми дізналися, що ворог з повітря атакував наш мирний Малин. Зруйнував міст, знищив військкомат, пошкодив місцевий храм, будівлю мерії, суду тощо. Загинули люди, міст зруйновано.

… Душа нестерпно болить за рідну домівку, а як там дома. Дзвониш до сусідів питаєш, бо додому раз у три дні їздила велосипедом, міський транспорт не ходить…Потім мені розповідають, що голова українсько–чеського товариства Євгенія Поліщук допомогає своїм краянам. Організовує від’їзд жінок з дітьми до Чехії. Ввечері на сімейній нараді прийнято нелегке рішення, що потрібно з онукою їхати мені. Моя донька сказала: «Я потрібна тут, а вам буду телефонувати, все буде добре. Ось побачиш! Не бійся!». Вона - фельдшер на швидкій, зрозуміло, що на той час людські життя часто висіли на волосині і вчасна медична допомога була на вагу золота.

 На роздуми та вагання не було часу, нашвидкоруч зібравши документи і необхідні речі ми рушили в дорогу. Три автобуси, у всіх на очах сльози, серце розривається на частинки, адже тут залишаються батьки, твоя єдина надія та опора, твоє щастя - єдина донечка, сестричка з родиною, твоя хатинка, твоя рідна земелька. Що чекає нас усіх - ніхто не знав, а попереду були блок пости та далека довга дорога в невідомість…

Поїздка до Європи була тільки в моїх мріях, але все змінилося в одну мить…

Ніч... Кордон... Автобуси зі збентеженими матерями та переляканими дітьми... Перевірка документів... А попереду, тільки теоретично - Європа, а насправді - насторожена невідомість.

На кордоні працівники пояснювали, допомагали, підказували куди ми маємо рухатися, підносили наші валізи та сонних дітей. Волонтери надавали все необхідне: воду, гарячий чай, каву, їжу засоби гігієни, іграшки дітям, а на тому боці пропускного пункту на нас уже чекали чеські автобуси. Все позаду. Діти в безпеці.

І, ось вона Чехія, я її могла бачити тільки зі світлин, книжок та відео. Нічна тиша, все освітлюється, не чутно вибухів... Інша реальність… Все по - іншому... В автобусі тиша, потомлені дітки сплять, ти на  хвилинку забуваєш про жахіття останніх днів і дивишся великими відкритими очима на нічну Прагу. Вона надзвичайно гарна, елегантна, таємнича зі своїми середньовічними замками, готичними соборами та палацами. Не віриться, що ти в Європі.

Холодна зміюка реальності знову піднімає душевний неспокій, в голові думки: як там дочка, мама з батьком, сестра з родиною.

Від тяжких думок повертаєшся до буденності, постає маса нових питань. Прибули ми до стародавнього чеського містечка Рожмберк-над-Влтавой. Дивовижно красиве туристичне містечко з багатою історією, нас розмістили в одному з замків  шляхетної родини Рожмберк.

Теплий, гостинний прийом, забезпечення всім необхідним, безкоштовне харчування та проживання, а душа не на місці…

Майже щодня дзвінки до рідних. Мама говорила,  що тримається, але відеозв’язок постійно видавав в її очах страх за життя онуки, дочки з родиною, за хворого чоловіка. Обстріли за обстрілами, побутові справи, як то обігріти будинок, приготувати їжу, просто поспати стають випробуванням, а інколи й недозволеними розкошами. Війна... Про неї розповідала прабабуся, писали в книжках , але щоб у 21столітті, в цивілізованому суспільстві, посеред Європи - це ну просто нонсенс.

В один із вечорів, коли  ми заповнювали необхідні документи на допомогу, пролунав дзвінок:

- Знову обстріл в нашій Юрівці, є загиблі, пошкоджені будинки жителів, магазини, школа…

З нетерпінням ми чекали від’їзду до дому, бо в якій би казковій реальності ти не знаходився, а справжнє диво лише в рідній домівці.  Нарешті цей день настав. Дорогою додому  перебирала подумки теплі спогади про дружню, казкову країну Чехію, яка підтримала і дала прихисток  тисячам українців у буремні часи війни.

Нарешті ми в Житомирі, нас зустрічає дочка, яка не впізнала своєї  малечі,  поки та не закричала: " Бабусю - це ж моя мама, моя мамочка!" За ці три місяці онука дуже підросла і подорослішала.  На очах  у нас сльози,  але це сльози радості від зустрічі з дорогими серцю людьми.

Війна принесла багато змін в життя, побут, світогляд кожного з нас, але час не стоїть на місці, і життя продовжує свій плин хоча все і розділилось на «до 24 лютого» і « після…».

Сьогодні я продовжую займатися улюбленою справою - працюю в бібліотеці, ділюся зі своїми відвідувачами приємними спогадами про гостинну країну - Чехію,

пропагую українську книгу, розповідаю про творчість українських та зарубіжних письменників,  проводжу зі своїми читачами різноманітні заходи і свято вірю, що скоро настане  довгоочікувана Перемога.

Бо Україна - країна незламних людей!!!

 

Щоденник війни очима бібліотекарів. До річниці звільнення північних регіонів України від російських окупантів

 «Здається, що це сон.

Але це не сон.

Це реальність.

У нас війна»:

розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…

Альона Йосипенко, завідувачка сільською бібліотекою-філією с.Любовичі.

"23 лютого 2022 року, 12 година ночі…

Розмови про війну, але, ніхто не вірить…

5.15 ранку - дзвінок телефону: «Алло, тьотя Альона, почалася війна! що у вас?

Я швидко вийшла з хати і  почула десь далеко вибухи.  Починаю всім телефонувати. Цей стан описати неможливо: заціпеніння, страх. В голові просто нічого не вкладається, плутаються думки. Розумію, що це – не сон, я вже не сплю… Як таке можливо???

О 8 годині ранку ми почали збиратися біля клубу. Мозок відмовляється сприймати, що це – війна.  Чути далеко вибухи, від розуміння того, що відбувається, паморочиться в голові і нудить.

Вже через кілька годин селом проїхали староста і депутат, збирали наших чоловіків до призовного пункту. Ніхто не відмовився. Минає ще якась година і  жовтий «Богдан», який вчора возив дітей до школи, забирає наших хлопців на війну…

25 лютого ми вже набираємо біля школи у мішки пісок,  закладаємо вікна у підвал.

26 лютого на трасі біля магазину поставили блок-пост . Солдати  і ми всі гуртом лаштували барикади, набирали у мішки пісок , перегороджували  камінням дорогу. Все робиться дуже швидко, ніхто не відчуває втоми, в повітрі стоїть запах паленої гуми вантажівки, яка на всій швидкості підвозить каміння і щебінь.

Вже з 27 лютого я разом із жінками почали готувати обіди нашим військовим . 




 

 

 

 

28 лютого – вивозили перших матусь з дітками на більш безпечну територію. Бажаючих ще не так й багато, тому що не всі вірять, що цей жах затягнеться на довго… Більшість виїхали пізніше, коли вже стало «дуже гучно».

2 березня - готували їсти,  почули гул. Перша думка - їде пожежна машина. Насправді, то були танки, які ми вперше почули, і перші гучні залпи, і перший справжній страх.

Наступного ранку, десь о 7 годині, ми принесли хлопцям сніданок і зупинилися біля магазину. Командир звернувся, щоб ми відійшли ближче до будівлі, так як йшла перша колона солдатів, яка прямувала в сторону лінії фронту. Ближче до 13 години  несли обід, не тільки нашим хлопцям, а і тим, які приїхали вранці. Повернулася не вся колона , а менше половини. На них страшно було дивитися: розгублені, перелякані. Та найбільш було  боляче за двадцятирічних хлопців, які телефонували батькам і кричали: «Мам, я живий ! Живий!».

Ми подавали їм їсти, у них трусилися руки… і самі вони колотилися.  Через пару годин приїхали автобуси і їх забрали.

Кожен наступний день були  вибухи: наші гатили  по ворогу, ворог гатив у відповідь, а ми – десь тут між ними…

Розмови, що і у наш напрямок ідуть 42 танки, але 109 бригада повернула їх в інший бік. Ми потім дізналися про ту бригаду.

13 березня вдарив по нас перший аваційний удар. На трасі, за магазином, літак орків скинув «500-ту» бомбу. Вибух був величезний . Ми з чоловіком вибігли на двір подивитися чи нічого не горить і почали телефонувати своїм кумам, так як вони живуть найближче до епіцентру вибуху. Не дозвонились, було дуже страшно за них. Додзвонились до сусідів, які встигли сховатись у погріб. Всі живі! 


18 березня був другий наліт, але вже не один удар. Літак зробив кілька кіл над селом, скидаючи бомби. Потрапило в людське подвір’я.  Однією з бомб рознесло частину хати, хлів, літню кухню, машину. Добре, що родини не було вдома: мама  з дітьми виїхала на Західну Україну, а чоловік пішов на ночівлю до родичів. Від цього удару постраждало багато будинків: вилетіли вікна, двері, знесло дахи. В той момент зателефонувала кума, запитала, що у нас, бо в їхній хаті ні вікон, ні дверей…

 





Зранку, після коменданської години ми всі бігли туди на куток допомогати.

Прильоти по селу були не одноразово. 23 березня о 8 годині ранку авіаудари по центру села: однією бомбою зруйнували ідальню школи, другою – сусідський будинок. В цей час ми з чоловіком вибігли в подвір’я,  почули крики, то був сусід який шукав дружину. Слава Богу – живі! І тут, ми піднімаємо голови,  і над нами летить третя ракета у бік колгоспу.


Потім, 23 березня, близько  20-ї години, поряд з моїм будинком розбомбило  хату, трохи далі – хата від вибуху згоріла, в моєму повибивало вікна. В той день знову постраждало багато осель, але, всі живі.


Всі, хто залишився в селі вже знали по годинах, коли буде черговий наліт. Звук ворожого літака ніхто вже ні з чим не сплутає.  Підходить час – всі прислуховуються. Цей жах, коли чуєш, що «воно» летить , передати не можливо.

Постраждали будинки, хліви, літні кухні, паркани не лише від авіанальотів, прилітали касетні боєприпаси, гатили артилерією. Один Господь знає, як залишились живі всі люди! 





Десь у квітні привезли до нас 10-ту штурмову бригаду, яка нас обороняла від ворогів. Зібралася наша дівоча команда і почали готувати  хлопцям  їжу. Через 2 місяці, після ракетних ударів по залізниці у Малині, хлопців вивезли.


Серце розривалось на частини від звісток про загиблих хлопців, жителів сусідніх сіл нашої громади.  Наше село не оминуло таке ж горе. 28 травня загинув наш односельчанин, Опанасенко Валентин. Він з першого дня війни був у найгарячіших точках - під Сєвєродонецьком, поблизу Бахмута. Залишилася дружина, донька і онук, яких він дуже любив. Всім селом ми провели Валентина в останню путь 2 червня.



Приходили звістки про поранених наших хлопців, а ми всі думали, добре, що живі… Є серед наших односельчан і безвісти зниклі військові… але ж ми надіємось, що вони повернуться, що скоро настане Перемога, і буде мир,

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі…

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!"