Але це не сон.
Це реальність.
У нас війна»:
розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…
Альона Йосипенко, завідувачка сільською бібліотекою-філією с.Любовичі.
"23 лютого 2022 року, 12 година ночі…
Розмови про війну, але, ніхто не вірить…
5.15 ранку - дзвінок телефону: «Алло, тьотя Альона, почалася війна! що у вас?
Я швидко вийшла з хати і почула десь далеко вибухи. Починаю всім телефонувати. Цей стан описати неможливо: заціпеніння, страх. В голові просто нічого не вкладається, плутаються думки. Розумію, що це – не сон, я вже не сплю… Як таке можливо???
О 8 годині ранку ми почали збиратися біля клубу. Мозок відмовляється сприймати, що це – війна. Чути далеко вибухи, від розуміння того, що відбувається, паморочиться в голові і нудить.
Вже через кілька годин селом проїхали староста і депутат, збирали наших чоловіків до призовного пункту. Ніхто не відмовився. Минає ще якась година і жовтий «Богдан», який вчора возив дітей до школи, забирає наших хлопців на війну…
25 лютого ми вже набираємо біля школи у мішки пісок, закладаємо вікна у підвал.
26 лютого на трасі біля магазину поставили блок-пост . Солдати і ми всі гуртом лаштували барикади, набирали у мішки пісок , перегороджували камінням дорогу. Все робиться дуже швидко, ніхто не відчуває втоми, в повітрі стоїть запах паленої гуми вантажівки, яка на всій швидкості підвозить каміння і щебінь.
Вже з 27 лютого я разом із жінками почали готувати обіди нашим військовим .

28 лютого – вивозили перших матусь з дітками на більш безпечну територію. Бажаючих ще не так й багато, тому що не всі вірять, що цей жах затягнеться на довго… Більшість виїхали пізніше, коли вже стало «дуже гучно».
2 березня - готували їсти, почули гул. Перша думка - їде пожежна машина. Насправді, то були танки, які ми вперше почули, і перші гучні залпи, і перший справжній страх.
Наступного ранку, десь о 7 годині, ми принесли хлопцям сніданок і зупинилися біля магазину. Командир звернувся, щоб ми відійшли ближче до будівлі, так як йшла перша колона солдатів, яка прямувала в сторону лінії фронту. Ближче до 13 години несли обід, не тільки нашим хлопцям, а і тим, які приїхали вранці. Повернулася не вся колона , а менше половини. На них страшно було дивитися: розгублені, перелякані. Та найбільш було боляче за двадцятирічних хлопців, які телефонували батькам і кричали: «Мам, я живий ! Живий!».
Ми подавали їм їсти, у них трусилися руки… і самі вони колотилися. Через пару годин приїхали автобуси і їх забрали.
Кожен наступний день були вибухи: наші гатили по ворогу, ворог гатив у відповідь, а ми – десь тут між ними…
Розмови, що і у наш напрямок ідуть 42 танки, але 109 бригада повернула їх в інший бік. Ми потім дізналися про ту бригаду.
13 березня вдарив по нас перший аваційний удар. На трасі, за магазином, літак орків скинув «500-ту» бомбу. Вибух був величезний . Ми з чоловіком вибігли на двір подивитися чи нічого не горить і почали телефонувати своїм кумам, так як вони живуть найближче до епіцентру вибуху. Не дозвонились, було дуже страшно за них. Додзвонились до сусідів, які встигли сховатись у погріб. Всі живі!
18 березня був другий наліт, але вже не один удар. Літак зробив кілька кіл над селом, скидаючи бомби. Потрапило в людське подвір’я. Однією з бомб рознесло частину хати, хлів, літню кухню, машину. Добре, що родини не було вдома: мама з дітьми виїхала на Західну Україну, а чоловік пішов на ночівлю до родичів. Від цього удару постраждало багато будинків: вилетіли вікна, двері, знесло дахи. В той момент зателефонувала кума, запитала, що у нас, бо в їхній хаті ні вікон, ні дверей…
Зранку, після коменданської години ми всі бігли туди на куток допомогати.
Прильоти по селу були не одноразово. 23 березня о 8 годині ранку авіаудари по центру села: однією бомбою зруйнували ідальню школи, другою – сусідський будинок. В цей час ми з чоловіком вибігли в подвір’я, почули крики, то був сусід який шукав дружину. Слава Богу – живі! І тут, ми піднімаємо голови, і над нами летить третя ракета у бік колгоспу.
Потім, 23 березня, близько 20-ї години, поряд з моїм будинком розбомбило хату, трохи далі – хата від вибуху згоріла, в моєму повибивало вікна. В той день знову постраждало багато осель, але, всі живі.
Всі, хто залишився в селі вже знали по годинах, коли буде черговий наліт. Звук ворожого літака ніхто вже ні з чим не сплутає. Підходить час – всі прислуховуються. Цей жах, коли чуєш, що «воно» летить , передати не можливо.
Постраждали будинки, хліви, літні кухні, паркани не лише від авіанальотів, прилітали касетні боєприпаси, гатили артилерією. Один Господь знає, як залишились живі всі люди!
Десь у квітні привезли до нас 10-ту штурмову бригаду, яка нас обороняла від ворогів. Зібралася наша дівоча команда і почали готувати хлопцям їжу. Через 2 місяці, після ракетних ударів по залізниці у Малині, хлопців вивезли.
Серце розривалось на частини від звісток про загиблих хлопців, жителів сусідніх сіл нашої громади. Наше село не оминуло таке ж горе. 28 травня загинув наш односельчанин, Опанасенко Валентин. Він з першого дня війни був у найгарячіших точках - під Сєвєродонецьком, поблизу Бахмута. Залишилася дружина, донька і онук, яких він дуже любив. Всім селом ми провели Валентина в останню путь 2 червня.
Приходили звістки про поранених наших хлопців, а ми всі думали, добре, що живі… Є серед наших односельчан і безвісти зниклі військові… але ж ми надіємось, що вони повернуться, що скоро настане Перемога, і буде мир,
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі…
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!"
























Немає коментарів:
Дописати коментар
Вы хотите оставить комментарий, но не знаете, КАК? Очень просто!
- Нажмите на стрелку рядом с окошком Подпись комментария.
- Выберите Имя/URL. (Никто не любит анонимов!)
- Наберите своё имя, строчку URL можете оставить пустой.
- Нажмите Продолжить
- В окошке комментария напишите то,что хотели и нажмите "Отправить комментарий"! Спасибо!