Осінь...

Осінь завжди зачаровує серце людини незбагненністю кольорів і відтінків, а ще дивовижною неповторністю краси природи. Кожен день не схожий на попередній. Він дивує, дарує нові кольори і форми, тривожить сумними звуками і подіями, бо кожного дня відбуваються зміни. То небо синє-синє, безмежне і бездонне, то пливуть по ньому дивні хмарки, то стало воно сірим і сумним, задощило густим дощиком, все втратило свої кольори, то знову засміялося сонце з висоти, розфарбувало дивосвіт і зігріло все довкола, ніби літо повернулося... Заблищать павутинки бабиного літа і натягнуться між гіллям, мов срібні струни, а вітер зачепить їх і зазвучить чарівна симфонія осені. А піднімеш голову вгору, там пташки летять у вирій і сумно стає на душі. А за ними вслід злітає жовте, червоне, багряне листячко, воно танцює в парі з вітром, тільки не судилося йому довго літати... Опускається на землю, лягає, ще пошумить під ногами, закінчить свою останню пісню і... 

Осінь приходить... Тривожно і сумно, щемливо і якось незбагненно дивно. Чому? А хто знає? Прощатись завжди сумно і з красою навколишнього світу прощатися також шкода. Тому й сумно, тривожно і щемливо.

Осінь завжди надихала своєю ніжною красою письменників, художників, композиторів. Недаремно осінь так оспівували всі поети.  Натхнення в цю пору року літає в самому повітрі, потрібно тільки його відчути...

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій…

                                                                         Ліна Костенко