Микола Вінграновський - Божий дар української літератури

7 листопада 1936 року в Первомайську на Миколаївщині народився геніальний поет, прозаїк, сценарист, кіноактор та кінорежисер, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка та Премії фундації Антоничів Микола  Вінграновський. Його називають «степовим Сварогом», «чарівником слова», «зітканим з любові».

Вінграновський був поетом абсолютного слуху.  І щоразу, відкриваючи рядки цього великого українського митця, розуміємо це глибше: ці, фактично, ідеальні ритми, мелодику, наспівність... Усе, до чого він прикладав свою творчу силу й енергію, розцвітало, розкривалося новими гранями людських можливостей.  Вона і сьогодні надихає, вражає та захоплює.

Трохи зі спогадів:

Іван Дзюба: «Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думи і чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова – воно в нього буває грізне, суворе і лапідальне і завжди ненапружено точне. Поетична фраза в нього вищою мірою елегантна, пружна й необтяжена і водночас раз у раз афористична. Вражають вже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, покірність кожному відтінкові думки і почуття, найніжнішому леготові душі».

Микола Лазурук: «У далекі шістдесяті минулого століття благодатним вихором увірвався в українську літературу і крізь усе життя проніс дух українства, вписавши у національну скарбницю безцінним даром Любов'ю освячене Слово».

Роман Дідула: «У поезії Вінграновського від сили думки репають слова, а філігранна техніка подивувала б увесь світ, якби світ знав нашого великого Поета». «Вінграновський з козацькою розвагою розхитав імперію зла – ось яка велика правда його вчинку. Ось, де українська душа проявила себе найглибше, найяскравіше – словом!»

Оксана Забужко: «...Микола Вінграновський - Поет винятково делікатного, флейтового тембру і винятково крихкого й тендітного, як візерунок метеликових крилець, що от-от розсиплеться від близького подиху, мовного дизайну: хто інший ризикнув би змонтувати строфу, з дитинно-невимушеною легкістю, нанизуючи через кому речі геть-то неспівмірні...»

Тож зніміть з полиці перший-ліпший томик Вінграновського й розгорніть на першій-ліпшій сторінці. А в кого немає зверніться до бібліотеки.

 

Ділюся з вами добіркою улюблених віршів Миколи Вінграновського і запрошую насолодитися його поезією разом зі мною.

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,

Де на колінах яблуні спить вітер.

А згорблений чумацький небопад

Освітлює пахучі очі квітів.

 

Я покажу вам сливи на сучках,

Що настромились, падаючи мовчки.

Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.

 

У полі спить зоря під колоском

І сонно слуха думу колоскову,

І сонна тиша сонним язиком

Шепоче саду сиву колискову.

 

То кажани. То кажаниний ряд

Заплутався у сонному волоссі ночі…

Ходімте в сад. Я покажу вам сад.

Його сумління покажу вам очі.

***

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів і беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

 

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

 

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі…

Тебе вони являть і так і замруть.

 

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе… дорога тверда.

 

 

***

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі небесний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній.

 

***

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро —

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро;

 

І стану сам біля колиски

Твого буття, що ти — це ти,

І твого слова кращі зблиски

Пошлю у Всесвіту світи.

 

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.

І час — не ворота футбольних моментів,

І куля земна — не футбольний м'яч

В ногах генералів і президентів!

 

***

На сизих пагорбах рясне село горіє,

І сірі вітряки докрилюють свій вік.

В брунатних берегах ріка багряна мріє,

І гай засмучений стоїть, як чоловік.

 

Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,

Тут тільки я, тут я і неба тло,

І дума про народ, моя стодумна дума

Навшпиньки заглядає у чоло.

 

Як міниться усе! і дурень той, хто зміни

Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.

Народ в путі. Та він тавра не зніме

Із тих, хто за народ являв себе взамін

 

І, відрізаючи живі шматки з народу,

Пророкував народові майбуть.

Та брів народ. Де бродом, де без броду,

Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.

 

Бо він народ. Бо він глагол життя.

Він зміна змін. Йому нема заміни.

Бо він один крізь весни і крізь зими

Веде свій слід з не бути у буття.

 

А ми? Хто ми?

 

Себе ми знаєм зроду.

 

Чимало віддалось нас жаху в рот.

Лиш ті не віддалися, хто народу

Віддав себе і ствердив свій народ.

 

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

 

Я знаю, не для тиші

 

Вулкани дивляться

З-під наших юних брів.

 

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни.