Про Ліну Костенко всім є що сказати. Усім, хто просто
читав її вірші та поеми, хто має душу і має совість. Просто ці слова
абстрактні, а Ліна Василівна — жива та конкретна, і їй виповнюється 85 років.
Для мене Ліна Костенко — насамперед людина, яка в час
абсолютних маніпуляцій сама керує своїм життям. Більше таких людей я не знаю.
Вона пише вірші, вона їздить у Чорнобиль, вона читає лекції студентам,
приходить на презентацію книжки доньки і на вечір пам’яті чоловіка, вона відмовляється
брати нагороди, вона не видає книжки і не дає інтерв’ю. Вона САМА вирішує що
(с)приймати і від чого відмовлятися, вона не списує свої вчинки на обставини —
вище цієї мужності і чесності із собою немає нічого.
Для мене Ліна Костенко — не поет, вона для мене
Особистість з великої літери, єдина постать, з якою я б хотіла асоціювати
Україну. Геніальна, неперевершена, яка може простими словами, котрими
користуються всі, сказати такі глибинні речі, що можуть перебудувати твою душу,
відстроїти її як камертон. Ми всі — просто сучасники Ліни Костенко.
Не соромно бути українцем, раз у нас є Ліна Костенко. З нею Україна виглядає гідно. Аби ще й
із нами всіма теж.
Ще раз перечитала «Є поети для епох» Івана Дзюби. І знову такі враження, такі емоції. Історія країни, народу через призму життя поетеси. В книзі зійшлися дві таких визначних особистості, чиї імена уже давно промовляють самі за себе. Натхненний есей Івана Дзюби про творчість Ліни Костенко суголосний бесіді з поетесою, в якій вона вперше так щиро й вичерпно розповідає про своє життя у Слові. Хочеться подякувати Івану Дзюбі, що дав нам можливість ближчого знайомства з високою жінкою, гордою наче бунт.
Докладної біографії Ліни
Костенко раніше не було написано. Розповідати про себе не любить. І справді –
її життєпис в її слові. А слово це – невід’ємна частина історії України, її
культури, її персоналітету. Уже понад півстоліття де слово відлунювало в серцях
тисяч читачів. Його чекали. По ньому звіряли людську гідність. У ньому знаходили
відгук своїх тривог і покріплення своїй вірі в Україну та своїми надіями на її
краще буття. І навіть коли воно мовчало, то було промовисте мовчання.
Наше покоління знало й любило
багатьох поетів. Знає й любить. Однак Ліна Костенко – це той «білий голос
висоти», який і в цьому многозвучному оркестрі чутний особливо – ось уже шостий
десяток літ.
Перші вірші Ліна Костенко
надрукувала 1946 року. Поетичні збірки «Проміння Землі», «Вітрила», «Мандрівки
серця» засвідчили прихід в українську літературу сильної творчої особистості.
Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість
чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем і
запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма,
незалежність голосу й виразно вгадувана вже масштабність творчої особистості –
усе це зразу ж привернуло увагу читачів, спраглих слова чесного і яскравого.
Оскільки Ліна Костенко
дедалі виразніше утверджувалася в незалежній творчій і громадянській позиції,
то її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Незважаючи
на схвальні й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова, її твори
дедалі рідше з’являються друком, а потім настає багаторічна негласна, але
жорстока заборона. Збірки «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» були зняті з виробництва,
історичний роман у віршах «Маруся Чурай» – затриманий на багато років. Наступна
книжка «Над берегами вічної ріки» з’явилася тільки 1977-го: через шістнадцять
років.
Назви поетичних збірок у
Ліни Костенко ніколи не є випадково обраними. Вони – точні метафори-девізи,
етичний та емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів.
Увесь свій внутрішній
досвід, набутий за оті кільканадцять років зовнішньої «заблокованості», Ліна
Костенко написала у книжці «Неповторність» у 1980 році. У поезіях збірки – неповторність
і безмежність особистості, яка твориться й твориться, триває й триває,
утверджуючи себе в духовному розростанні.
Уже будучи авторкою книжок,
що здобули їй загальне визнання й славу, Ліна Костенко опублікувала історичний
роман у віршах «Маруся Чурай». Він став однією із коштовніших перлин усієї
української поезії. Вихід друком «Марусі Чурай» був незабутньою подією в житті
української інтелігенції, святом для українського читача, сенсацією для закордонних
українців.
Узагальнений образ національної
історичної поразки, зображений в наступному історичному романі «Берестечко»,
проектований і на минулі, і на майбутні часи, з осягненням її причин,
наслідків, уроків.
І все це мовлене в книжках,
– це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід
розуміти оте мовлене нею: «Я тільки у
слові жила».
Тож «Велика книга нашого
народу» писалася й пишеться. Золоті сторінки в неї вписала Ліна Костенко.
Учімося читати цю книгу – вона додаватиме нам сил.
Ця дивовижна поетеса у свої
поважні літа являє нам і світові (так хочеться, щоб він її почув!) титанічну
працю душі: пише прозу, а вірші пишуть нею, як відзначила сама поетеса. Добре
знає сучасний літературний процес. Безкомпромісна в оцінках попередників і
сучасників. І хоч багатьом Ліна Василівна видається строгою, некомунікабельною,
насправді це зовсім не так: вона дуже вразлива, чуйна, відкрита, ніби рана...
Не треба лише сипати на ту рану сіль. Адже благословенна кожна мить життя. І
Ліна Василівна прагне сповна віддатися творчості. Поет такого зросту і сили, як
Ліна Костенко, зробив би честь кожній нації.
Ми не просто любимо, а
обожнюємо Вас як земне втілення досконалості таланту, чистоти, вірності,
мудрості й мужності. Як символ совісної творчості й нескореності. Як живе
втілення отого недремного духу слова, що пробиває зеленим списом асфальти
байдужості, зневіри, рабського безмов’я і несе до сонця свою глибинну свіжість
і неповторність.
Виступ Ліни Костенко на презентації книги «Є поети для епох» Івана Дзюби 9 квітня 2012 року.
