І в міжнародний день театру - про жінку...

Звернула увагу, що всі мої березневі пости, присвячені жінкам. Мабуть все-таки весна... тож і сьогодні у Міжнародний день театру хочеться розповісти про нашу землячку, чарівну жінку і талановиту акторку Раїсу Недашківську.

Раїса Недашківська - 
обличчя українського кіно.

 
Народна артистка України, кавалер ордена "Княгині Ольги.
Народилася 17 лютого 1943 року в с. Старі Вороб'ї Малинського району Житомирської області.
Навчалася на кінофакультеті в Київському інституті ім. Карпенка-Карого в майстерні відомого кінорежисера Віктора Івченка.
З 1965 по 1980 рік працювала на кіностудії ім. Довженка, а з 1980 по 1993 рік - у Київському Молодіжному театрі. З 1993 р. - художній керівник театру "Під зоряним небом".
У 1979 р. на міжнародному кінофестивалі країн Азії та Африки Раїса Степанівна отримала Гран-прі за кращу жіночу роль таджички Рано у фільмі "А щастя поруч", в 1993 р. на міжнародному кінофестивалі "Білий лелека" за роль Катерини Білокур у фільмі "Буйна", в 1994 р. на авторському фестивалі "Сузір'я" разом з Ольгою Сумською отримала Гран-прі за найкращі жіночі ролі у фільмі "Голос трави" режисера Наталії Мотузко.
У 1989 році отримала найвищу кінематографічну нагороду - приз "Ніка" за роль Марії у фільмі "Комісар" від Спілки кінематографістів СРСР. У 1998 р. на міжнародному кінофестивалі "Золотий витязь" отримала премію ім. С. Ф. Бондарчука за внесок у мистецтво. На честь 40-річчя творчої діяльності нагороджена орденом "Княгині Ольги".
Шлях у кінематографію почався в 17 років роллю Мавки в "Лісовій пісні" режисера В. І. Івченка -улюбленого вчителя.
Всебічно обдарована, талановита людина високої духовності і великого серця, Раїса Степанівна все життя працює над удосконаленням свого творчого напряму і можливостей. Її прекрасне натхненне обличчя вважається втіленням "Обличчя українського кіно", - так зазначалося на всіх кінофестивалях і, зокрема, в Японії.
Раїса Недашківська створила багато прекрасних образів жінок різного віку і різних часів у фільмах: "Лісова пісня", "Телефоністка", "Подорож у квітень", "Сон", "Царська наречена", "Гадюка", "Народжена революцією", "Голос трави "," Роксолана "та багато інших.
У своєму театрі "Під зоряним небом" неперевершено читає планетарну поезію. Вчить молоду творчу генерацію і закохує її у високий світ духовності - поезію. Своїм життєвим кредо вважає допомогу всім людям перейти в епоху Гармонії, Любові, Серця.



Коли Раїса Степанівна приїздить до Малина (а це доволі часто - адже тут живуть її друзі, куми, похресниця), вона говорить, що відчуває смак дитинства. Раїса Степанівна - почесний громадянин Малинського району, завжди памятає про своїх земляків.


Я пропоную вам цікаве інтервю Раїси Степанівни, яке вона дала Надії Стешенко-Григор’євій із «Дзеркало тижня»:

Раїса Степанівна, як і раніше, багато сил і часу присвячує громадській роботі — у рамках Національної спілки театральних діячів. Вона, як і раніше, живе своєю Мавкою із «Лісової пісні», яку тепер грає на сцені. І вона, як і раніше, вірна своєму девізові: «Не підпускати до себе зневіри! Адже це гріх...»
— Раїсо Степанівно, на одному сайті є фото — ви сидите за мольбертом і малюєте. Це ще одна невідома публіці грань таланту?
— Це сталося на фестивалі «Кіношок». Організатори влаштували для нас такий майстер-клас — всі артисти малювали. Я вилила на мольберт такі гарні фарби! Мені було шкода, що я так багато олійних фарб видавила, і я їх просто по мольберту розмазала — вийшов яскравий абстрактний пейзаж, і моя картина зайняла перше місце. Я дуже люблю колір — соковитий, яскравий. Мені подобалося малювати в дитинстві. Хатка, місток, річка, очерет, качки плавають, доріжка в ліс біжить — повсякчас один і той самий пейзаж. Це було моє дитяче відчуття гармонії світу, побаченого з вікна бабусиного будинку. Я народилася в селі з кумедною назвою Старі Горобці... І там минули мої кращі безтурботні роки. Потім тата, він був військовим, перекинули на японський фронт, і мама з трьома дітьми через усю країну їхала до нього на Далекий Схід. А вже звідти ми повернулися в Україну, до Києва. Жили на Куренівці — тулилися всі в одній кімнатці, і ще теля з нами. Там за вікнами був вже інший пейзаж й інше життя. А на стіні в нашій кімнатці була картина — Русалка. Тож я вже в дитинстві побачила й полюбила свою Мавку.
— І вирішили, що неодмінно станете акторкою?
— Не відразу. В школі я мріяла стати балериною. Навіть потрапила до хореографічної групи в Палаці піонерів. Мені часто снився сон: от я танцюю, літаю! Балериною я не стала, але балет назавжди ввійшов у моє життя. А потім був драматичний гурток під керівництвом Володимира Андрійовича Губатенка і гурток художнього слова з чудовою Вірою Ісааківною Жуковською у тому самому Палаці піонерів. Саме вона навчила мене любити поезію. Мої батьки були не дуже грамотні, але дуже артистичні, мама знала напам’ять майже всю «Наймичку». А Віра Ісааківна відкрила для мене цілий світ! Тоді я вирішила, що вступатиму до театрального, але була просто патологічно сором’язлива.
«Завдяки Івченку Миколайчук потрапив до Параджанова»
— Як така сором’язлива дівчинка потрапила у «велике» кіно?
— Напевно, так судилося згори. Володимир Івченко прийшов у кіно для того, щоб перенести на екран «Лісову пісню». Він уже ставив її в театрі Заньковецької і сам грав Перелісника. Івченко обожнював цей твір! А мене знайшов знову-таки через Палац піонерів. Йому сказали, що є дівчинка, яка добре танцює, він прийшов, коли я танцювала індійський танець. Після виступу запитав у мене: «Коси свої?» Я кажу: «Так!» — «Приходьте завтра до кіностудії». Я прийшла. У якихось тапочках, у маминому макінтоші, бідність, одягти нічого. Ненька ходила на найдешевший ринок Києва, щоб якось на три карбованці нагодувати нашу велику сім’ю. І ось на студії я відразу заявляю Івченку, що не підходжу на роль Мавки. Я уявляла собі, що вона світла така, ніжна, лірична. «Я — артистка іншого плану!» — кажу режисеру. «Це якого ж?» — сміється Івченко. Ну і я видала: «Драмо-героїчного!» Я ж розумна була, у драматичній студії займалася, амплуа знала.
— Проте він неабияк ризикував, запросивши на роль, нехай і талановиту, але нікому не відому молоденьку дівчину?
— Відчував, напевно, що я зможу. Адже багато дівчат пробувалися на Мавку, зокрема, й Лариса Кадочникова, а Іван Миколайчук пробувався на Лукаша. Дивно, що його не затвердили. Та коли Параджанов запустив «Тіні забутих предків», Івченко прийшов до нього і сказав: «Візьми Івана!» Так завдяки Івченку Миколайчук зіграв одну з кращих своїх ролей.
— Та щоб так зіграти Мавку, потрібний як мінімум досвід від пережитого?
— У мене перед цим було платонічне шкільне кохання. Ми грали разом у некрасовських «Русских женщинах», я — княгиню Волконську, він — губернатора. Славко — гарний сіроокий хлопчик. Боже, яким же щастям були ці репетиції! Я не могла йому в очі дивитися, він проходив — я завмирала. Дивлюся в книжку й нічого не бачу. А якось я набралася сміливості й сама зателефонувала йому, і Слава запросив мене на прогулянку. Відтоді ми щовечора гуляли містом, навіть за руки боялися взятися, в очі один одному подивитися. Я тоді нові туфлі купила, пухирі на п’ятах, а я нічого не відчуваю. Таке це щастя було бродити разом, розмовляти. А потім він потрапив у погану компанію, бійка якась, різанина, міліція, скандал у школі. Він прийшов і каже мені: «Ти — така, а я — такий!» Я кричу йому: «Мені краще знати, який ти!» І все-таки ми розлучилися. Мені навіть у школу не хотілося ходити, коли його там не було. І ось цей біль утрати, розставання з людиною, яку я так любила, дав мені можливість зіграти Мавку. Я вдячна йому за ту весну, і фільм йому присвячений. Отже, мені було що грати. Взагалі кохання Мавки — дуже сильне почуття. Пам’ятаєте, коли Лісовик Лукаша перетворив на вовка, і вовк заплакав над сопілкою, і його сльоза, пройшовши крізь усі шари землі, обпалила чоло Мавки, вона прокинулася і повернулася з того світу до коханого. Яка приголомшлива енергія любові, життя! Івченко геніально показав це у фільмі.
«У МХАТі мені пророкували роль Корделії»
— Після ролі Мавки ви багато їздили країною, брали участь у зйомках, вас кликали працювати в Москві, чому не поїхали?
— Мене Борис Ліванов звав у МХАТ, але я боялася, думала — мене там з’їдять. Тоді мій друг, режисер «Комісара» Олександр Аскольдов, сказав: «Єдине місце, де тебе точно з’їдять, — твоя ненька Україна». А Борис Ліванов довго не вивішував списки спектаклю «Король Лір», чекав, що я приїду й оформлюся в театр. Він хотів зіграти короля Ліра, а мені пророкували роль Корделії. Крім того, планувалася моя участь ще в двох спектаклях: роль Ніни Зарічної у «Чайці» і Лариси в «Безприданниці». От така була перспектива в Москві. Та я завагітніла, народила сина. Після пологів із виснаженням нервової системи потрапила до лікарні. Коли одужала трохи, стала готувати монологи, а тут у МХАТі переворот, прийшов Єфремов. І — все. Пізніше в Москві ми зустрілися з Борисом Миколайовичем Лівановим, і він сказав мені з гіркотою: «Ось бачиш, Раєчко, скільки років я за тобою ганявся! Була б уже акторкою МХАТу». А я йому у відповідь: «Що я б без вас там робила?» Напевно, це була просто моя доля — залишитися в Києві. В один рік майже одночасно пішли з життя мої вчителі — Івченко і Ліванов. І от віра цих людей змусила мене зробити моноспектакль у Театрі кіноактора — «Канте Хонте» Гарсіа Лорки. Театр кіноактора не мав своєї сцени, грати було ніде, і я пішла в Київський молодіжний театр.
Там ми зробили «Сірано де Бержерака» із режисером Віктором Шулаковим і мріяли, що Богдан Ступка зіграє Сірано. Та Ступка був зайнятий, так і не склалося. А ще мені хотілося зіграти Анастасію Пилипівну — якось на фестивалі Смоктуновський запропонував поставити «Ідіота» у Театрі Лесі Українки. Він хотів зіграти князя Мишкіна, але цьому проектові теж не судилося відбутитися.
Через тринадцять років, відігравши кілька хороших спектаклів, я пішла з Молодіжного театру. Якось на репетиції «Марата» Слава Гаврилюк випадково ледь не вбив мене: так мотнув на канаті через усю сцену, що я влетіла в металеві сходи, дивом не розбила голову, але на довгі сім місяців відбилася від нормальної роботи та життя. Після цього зрозуміла: актор — це провідник, і йому не можна притягати погане. Навідріз відмовилася зіграти у «Вії» і пішла в театр «Під зоряним небом» у планетарії. Та коли сказали, що час заробляти гроші, я знову пішла. Не вмію цього робити. Я — акторка, а не продюсер. А нині піти кудись у стаціонарний театр навряд чи вдасться — я повсякчас у роз’їздах, виступаю членом журі то на одному фестивалі, то на іншому.
— Через багато років ви знову повернулися до «Лісової пісні». Тепер вже в театрі. Чим обумовлена така вірність твору?
— «Лісова пісня» — геніальний твір. Один із кращих у світовій драматургії. Пам’ятаєте, у Лесі: «Я в серці маю те, що не вмирає...» Цікава історія була з моєю Мавкою. Якось мама принесла мені листа. Писала людина, яка не наважувалася на цей учинок сорок років! В юності він переїздив до України і, не знаючи і не люблячи мови, побачив мою Мавку в кіно. І вона так його вразила, що він прийшов у бібліотеку, попросив книжку Лесі Українки в оригіналі й став читати. Він полюбив її поезію, вивчив мову, став журналістом, поетом. І через сорок років написав мені, що завдяки моїй Мавці він став тим, ким став, і присвятив мені вірші.
«Живу і радію кожному дню»
— Ви ніколи нічого не кажете про своє приватне життя. Це табу за сімома печатками?
— Ні, це не таємниця, просто хвалитися особливо нічим. Обидва мої чоловіки були неабиякими особистостями. Батько мого сина — Валерій — навчався на курсі в Михайла Ромма, разом із Микитою Михалковим. Він був дуже талановитою людиною, написав прекрасний сценарій «Маруся Чурай». Він дуже кохав мене: якщо я їхала на гастролі, то писав мені зізнання в коханні навіть на шпалерах. Та горілка — страшне зло, і я не змогла з цим впоратися. Дитині було півтора року, коли ми розлучилися.
Через певний час Віктор Некрасов познайомив мене з однією людиною... Цей чоловік теж був неординарною особистістю, але з такою біографією, що рідна бабуся не могла його в Києві прописати. Для того, щоб його прописали, я мала вийти за нього заміж. Так і прожили сім років, поки не зрозуміла, що він не зовсім психічно здорова людина. Та при цьому були й світлі моменти. Він був романтиком, міг зрізати квітуче дерево і принести в дім. Жити з ним було неможливо, але я жаліла його. Друзі просто примусили подати на розлучення.
— А той самий містер Ікс, якому ви присвятили свою творчість, він теж був вашим чоловіком?
— Ні. Він був прекрасною, талановитою людиною, проте не вільним. Я дуже його кохала, та ба. Так розриватися не було сил, і чекати, як Сольвейг, усе життя — теж. Отже, моє особисте життя, напевно, приклад того, як не треба. І все-таки все, що було, — це моє, моя радість і мій біль.
Я живу, граю, радію кожному дню. Адже Київ — це найгарніше місто світу. Я живу поруч із Золотими воротами, давньою Софією Київською. Ця земля випромінює світло, красу. Повітря вже напоєне навесні. Вороний писав:
Що є життя?
Коротка мить,
Яке її надбання?
Красою душу напоїть
і, не вагаючись, прожить
хвилину раювання!
Встигти красою напоїти душу! Я обов’язково поїду на Полтавщину, де ми знімали «Голос трави». Там місце — космічне, там сонце сідає прямо у вічність. А ми не помічаємо заходів, світанків і так себе цим обкрадаємо, адже це — щастя!
— Ви відчуваєте себе щасливою?
— Що мудрішою стаю, то частіше відчуваю. Адже для щастя не так багато потрібно. Царство Небесне — у душі, напоєною любов’ю, і в проясненій голові. Головне не підпускати до себе зневіри. Це гріх. Треба бути оптимістом. Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим. Голі прийшли, голі підемо. Що залишиться після нас? Пам’ять. І треба розуміти, що за наші гріхи розплачуються діти та онуки. Це закон буття. Якби люди про це пам’ятали, то намагалися б робити добро. Адже смерті немає, є перехід. І тільки те, що віддаси, тільки те — твоє!
— Раїсо Степанівно, чого ви чекаєте від цієї весни?
— Плани переважно творчі. Я дуже хотіла б зіграти «Лісову пісню» у філармонії. А ще провести там же вечір поезії Тютчева. Потім кінофестиваль «Золотий витязь», на який хочу повезти фільм мого друга Віктора Василенка про Марію Капніст. Ще планую з режисером Віктором Шулаковим «Хануму» зробити. Поки не зроблю, ювілей не святкуватиму. Отже, планів — безліч!
— Ми починали нашу бесіду з розмови про ваші дитячі малюнки. Що б нині було зображено на вашому полотні?
— «Садок вишневий коло хати», як у Шевченка. Мені шматочок землі дають у моєму селі, от будиночок мрію поставити, садок посадити, щоб зустрічати заходи і світанки.