Перший прозовий твір Ліни Костенко не обговорював лише лінивий...

Іван Малкович:

Я сподівався на подію, а з'ясувалося, що це - вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх

Вперше за 20 років мовчання 80-річна поетеса Ліна Костенко опублікувала новий роман(грудень 2010). На цей раз не поетичний історичний нарис, а прозову розповідь про сучасного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми болісно сканує усі події       свого глобалізованого, інформаційного часу.

У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

«Записки українського самашедшого» — рятівний електрошок, коли кардіограма показує пряму лінію. Пряма лінія без жодних зрушень — ознака смерті.
«Закономірно, — каже герой «Записок…». — Коли починається смерть культури, настає культура смерті».
А яким є наше суспільство? Суспільство перевертнів, манкуртів і лицедіїв, готових «зіграти фарс» під час найбільшої трагедії?
Живемо у стані трансу…
«Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг». Біда не лише українська — біда планетарна.
Раніше була субкультура і була культура.
Тепер субкультура стала всім: більше немає кордонів між дозволеним і не дозволеним, між правдою і кривдою.
Все є всім. І головне — світ стає «нормальним», «как би» нормальним. Себто з кардіограмою без жодного поруху. Без свідомості, зате з тілом, у яке ще через потьмянілі вени можна вводити наркотичний допінг.
«Записки українського самашедшого» могли б стати «новою Книгою буття українського народу», а стали… новим пророцтвом Нострадамуса.
Цей дивовижний тлумач зірок присутній у книжці. Здається, він потрапив сюди невимушено. А як у «казках» без магії зірок? Без фатуму? Вийшла картина української дійсності. Вона була б занадто страшною, якби не сміх...
Які ж ці «Записки…»? Сміливі. Парадоксальні. Статистично вивірені. Літопис доби. Діаріуш абсурду. Пасквіль і пастиш. У цьому, безперечно, життя.
Ось він, літопис «самашедшого» самовидця: «2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну.
У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.
Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.
Шотландці — картоплю з медузою.
Китайській миші відростили людське вухо.
Таїландська принцеса бачила мамонта».
«Ось і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття… Часом мені хочеться закричати до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт...»
«…Люди дивляться серіали, трилери, детективи, переймаються життям вигаданих персонажів. А реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми — хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?
Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал».
Давно чекали на таку прозу: легку, летючу, грайливу. До виконання відомої симфонії підійшов поет. І песимізм розчинився в небутті. Поет показав висоту, якої не бачили. Факти, які доводять, що світовий апокаліпсис близько, можуть розтрощити не один мозок. А в нас і так сьогодні не без мутацій — моральних, етичних.
«Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі».
Або ж: «У нас є два крени в не-істину. Крен апологетичний і крен в негації. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія — найгероїчніша… А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос».
Радянське суспільство множило перевертнів із кількома ціннісними шкалами. Навряд чи тепер вдасться провести люстрації. Із теперішньою владою це неможливо, бо немає розуміння «етики», «солідарності», «нації».
Натомість панує хамство. Імбецильність, нікчемність, звеличені в культ. Ти не такий? Ти не снікерсуєш, як усі? Ти гальмуєш? Тоді тобі не місце в суспільстві покидьків, ацкіх падонкOFF. «Але що вдієш, реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й сні-керси, шоколад «Корона» і презервативи «Дюрекс». Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: «Дихай вільно, живи мобільно!» — а чому й ні?».

Мова про роман йшла на засіданні літературного клубу "Ровесник", що діє при районній бібліотеці ім В.Скуратівського та зустрічі  із старшокласниками міських шкіл на презентації "Ліна Костенко - криголам української духовності".
Чому це цікаво? Чи дає якусь нову відповідь українцеві соціальний роман Ліни Костенко?  

Чи може письменник відповідати на вічні космологічні питання, питання про сенс буття? Адже література, як слушно зауважив Селінджер, — то явище меншого світлового порядку у порівнянні з духовними текстами та одкровеннями просвітлених осіб.

Чи дає твір розраду? Чи дає надію, завершуючись на незабутньому місці — столичному Майдані 2004-го? На мій погляд, так. Бо «Записки сумасшедшего» у Гоголя ви пам´ятаєте чим завершуються: литтям холодної води на голову. (Щоправда, у нашому випадку це зробило життя.)
Говорять, що психотерапевтами мають бути найстарші у родині люди. Вони бачили життя, знають, як воно буває у яких ситуаціях, можуть дати мудру пораду. Допомагає сама їх присутність. Як Ліни Костенко в Україні серед нас.