Щоденник війни очима бібліотекарів. До річниці звільнення північних регіонів України від російських окупантів

 «Здається, що це сон.

Але це не сон.

Це реальність.

У нас війна»:

розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…

Алла Котлубовська, завідувачка Малинівської сільської бібліотеки-філії

Пролунав телефонний дзвінок... На дисплеї замиготіло МАМА

- Ти вже біжиш додому? Знову затрималася допізна на роботі?

 - Так,- відповіла я. Працювала над оформленням виставки, скоро «Лесині читання». Поклала слухавку, а в голові роїлися думки, плани, роздуми на завтрашній день, але в глибині душі чомусь неспокійно, якесь дивне відчуття охоплювало мене та й надворі напрочуд було тепло і дуже тихо - тихо, ніби природа насторожено чогось очікувала, чогось страшного і недоброго. Але в це не дуже хотілося вірити……. Цей ранок наступного дня у всіх розпочався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна! Почалося...»

 Пам’ятаю, перший дзвінок був до мами, потім до дітей, а потім довго телефонувала сестрі в Київ і лише опівдні отримала від неї відгук: «Аллочко ти вже знаєш….. Я не вірю в це!!!» - «Дорога моя сестричко, ви можете виїхати з Києва до нас?» - «Не знаю, ми спробуємо, може вийде». І ось, неймовірно довге, майже безмежне та дуже тривожне очікування. Здається минає вічність…в якій уривками пролітають спогади про наше з сестричкою дитинство. Тривожні думки перериває дзвінок від мами: «Господи Аллочко, як вони будуть їхати?» - «Мамо, все буде добре, вони скоро будуть…. Знову чомусь ці спогади, і очікування, придушена тривога але попри все віра та надія на диво. Нарешті ожив телефон: «Аллочко, ми вже в  мами»

…У батьківській хаті ми завжди збиралися відзначати свята, дні народження, але й гадки не мали, що знову тут нас зведе усіх разом війна. Коли батько зводив будинок, то казав: «Треба робити великий і просторий підвал, щоб можна було зручно розташувати концервацію та поробити великі засіки для картоплі», бо тримали чимале господарство: свині, кури, качки, гусі, кролики.

І, ось ми всі тут, в цьому підвалі, читали молитви, які тільки знали і просили Господа, щоб це жахіття скінчилося. Дуже переживали за внучку: дитина здригалася і плакала від сильного гулу літаків та вибухів снарядів, переживали щоб вона не захворіла, за батька, який ледь почав оговтуватися після інсульту. Так продовжувалося день за днем. Спати, готувати їжу - практично неможливо, бо сирена за сиреною і ти хапаєш дитину, береш батьків і біжиш до підвалу і так до ранку. Знову читаєш молитви.

8 березня сталася велика трагедія в селі Юрівка, передмістя Малина. Дві російські бомби влучили в дім родини Ободзінських, в звичайнісінький житловий будинок…там не було жодного військового об’єкту поруч. Загинули жінка, вчителька історії, її дочка, двоє онуків, яким було 1.5 рочки та син – 16 років. Залишився живий голова родини Володимир у той день він був на роботі в м. Києві. Жахлива картина постала перед його очима: на місці будинку величезна вирва. Замість будинку – купа цегли, розкидані речі, книжки, одяг, дитячі іграшки. Одну дитинку знайшли там аж біля яру, по подвір’ю лежали частина тіл загиблих. Від будинку після 500-кілограмової бомби не лишилося нічого.

Російські бомби вбили три покоління родини. 

…Цей вечір я ніколи не забуду: знову сирена, одягаємо дитину, раптом два потужних вибухи , дитина завищала, я подумала, снаряди впали на сусідську хату. Коли ми вибігли напівроздягнуті з будинку, то побачили, що сусідські хати цілі, рушили до підвалу, а в повітрі відчутно було їдкий запах диму, розуміли , що горить десь зовсім поруч. Коли нарешті запанувала тиша, я вийшла і побачила, що клуби диму та язики полум’я вирують в центрі міста. Зранку ми дізналися, що ворог з повітря атакував наш мирний Малин. Зруйнував міст, знищив військкомат, пошкодив місцевий храм, будівлю мерії, суду тощо. Загинули люди, міст зруйновано.

… Душа нестерпно болить за рідну домівку, а як там дома. Дзвониш до сусідів питаєш, бо додому раз у три дні їздила велосипедом, міський транспорт не ходить…Потім мені розповідають, що голова українсько–чеського товариства Євгенія Поліщук допомогає своїм краянам. Організовує від’їзд жінок з дітьми до Чехії. Ввечері на сімейній нараді прийнято нелегке рішення, що потрібно з онукою їхати мені. Моя донька сказала: «Я потрібна тут, а вам буду телефонувати, все буде добре. Ось побачиш! Не бійся!». Вона - фельдшер на швидкій, зрозуміло, що на той час людські життя часто висіли на волосині і вчасна медична допомога була на вагу золота.

 На роздуми та вагання не було часу, нашвидкоруч зібравши документи і необхідні речі ми рушили в дорогу. Три автобуси, у всіх на очах сльози, серце розривається на частинки, адже тут залишаються батьки, твоя єдина надія та опора, твоє щастя - єдина донечка, сестричка з родиною, твоя хатинка, твоя рідна земелька. Що чекає нас усіх - ніхто не знав, а попереду були блок пости та далека довга дорога в невідомість…

Поїздка до Європи була тільки в моїх мріях, але все змінилося в одну мить…

Ніч... Кордон... Автобуси зі збентеженими матерями та переляканими дітьми... Перевірка документів... А попереду, тільки теоретично - Європа, а насправді - насторожена невідомість.

На кордоні працівники пояснювали, допомагали, підказували куди ми маємо рухатися, підносили наші валізи та сонних дітей. Волонтери надавали все необхідне: воду, гарячий чай, каву, їжу засоби гігієни, іграшки дітям, а на тому боці пропускного пункту на нас уже чекали чеські автобуси. Все позаду. Діти в безпеці.

І, ось вона Чехія, я її могла бачити тільки зі світлин, книжок та відео. Нічна тиша, все освітлюється, не чутно вибухів... Інша реальність… Все по - іншому... В автобусі тиша, потомлені дітки сплять, ти на  хвилинку забуваєш про жахіття останніх днів і дивишся великими відкритими очима на нічну Прагу. Вона надзвичайно гарна, елегантна, таємнича зі своїми середньовічними замками, готичними соборами та палацами. Не віриться, що ти в Європі.

Холодна зміюка реальності знову піднімає душевний неспокій, в голові думки: як там дочка, мама з батьком, сестра з родиною.

Від тяжких думок повертаєшся до буденності, постає маса нових питань. Прибули ми до стародавнього чеського містечка Рожмберк-над-Влтавой. Дивовижно красиве туристичне містечко з багатою історією, нас розмістили в одному з замків  шляхетної родини Рожмберк.

Теплий, гостинний прийом, забезпечення всім необхідним, безкоштовне харчування та проживання, а душа не на місці…

Майже щодня дзвінки до рідних. Мама говорила,  що тримається, але відеозв’язок постійно видавав в її очах страх за життя онуки, дочки з родиною, за хворого чоловіка. Обстріли за обстрілами, побутові справи, як то обігріти будинок, приготувати їжу, просто поспати стають випробуванням, а інколи й недозволеними розкошами. Війна... Про неї розповідала прабабуся, писали в книжках , але щоб у 21столітті, в цивілізованому суспільстві, посеред Європи - це ну просто нонсенс.

В один із вечорів, коли  ми заповнювали необхідні документи на допомогу, пролунав дзвінок:

- Знову обстріл в нашій Юрівці, є загиблі, пошкоджені будинки жителів, магазини, школа…

З нетерпінням ми чекали від’їзду до дому, бо в якій би казковій реальності ти не знаходився, а справжнє диво лише в рідній домівці.  Нарешті цей день настав. Дорогою додому  перебирала подумки теплі спогади про дружню, казкову країну Чехію, яка підтримала і дала прихисток  тисячам українців у буремні часи війни.

Нарешті ми в Житомирі, нас зустрічає дочка, яка не впізнала своєї  малечі,  поки та не закричала: " Бабусю - це ж моя мама, моя мамочка!" За ці три місяці онука дуже підросла і подорослішала.  На очах  у нас сльози,  але це сльози радості від зустрічі з дорогими серцю людьми.

Війна принесла багато змін в життя, побут, світогляд кожного з нас, але час не стоїть на місці, і життя продовжує свій плин хоча все і розділилось на «до 24 лютого» і « після…».

Сьогодні я продовжую займатися улюбленою справою - працюю в бібліотеці, ділюся зі своїми відвідувачами приємними спогадами про гостинну країну - Чехію,

пропагую українську книгу, розповідаю про творчість українських та зарубіжних письменників,  проводжу зі своїми читачами різноманітні заходи і свято вірю, що скоро настане  довгоочікувана Перемога.

Бо Україна - країна незламних людей!!!