Щоденник війни очима бібліотекарів. До річниці звільнення північних регіонів України від російських окупантів

Ми створили хроніку подій, почуттів, думок, настроїв. Адже це наше завдання, як бібліотекарів, описати і зберегти для історії ці страшні події. Такий наш внесок у краєзнавчу роботу бібліотек, в історію рідного краю.

Різниця в сприйнятті війни через стрічку новин і наживо – колосальна. Кожне свідчення може бути цінним для краєзнавчої історії. Не відкладати на потім, почуття притуплюються, щось вже не так сприймається, щось забувається. А важлива кожна деталь, кожне відчуття, кожне слово. Кожен розповідає про війну з місця, де він є.

Записати це все наш обов’язок перед майбутнім, наша страшна правда. Ми ж бібліотекарі, хранителі історії. Створюємо хроніку подій, про які мають знати майбутні покоління… Ми пишемо історію цієї війни просто зараз. Тримаємось і пишемо.

«Здається, що це сон.

Але це не сон.

Це реальність.

У нас війна»: 

розповідають бібліотекарі Малинської громади про початок повномасштабної війни росії проти України…

 

Ірина Василенко, завідувачка сільською бібліотекою-філією с.Пиріжки.

«Ранок 24 лютого ніколи не забуде кожен українець, і я цю дату буду пам’ятати все життя.

5.20 на годиннику. Лунає дзвінок на телефоні. З тривогою в душі підхоплююся, хапаю телефон і беру слухавку, навіть не читаючи хто мені телефонує. Чую голос тітки: «Іра, ти саме головне не нервуй, тихенько буди дівчат, збирай необхідні речі, у нас розпочалася справжня війна». Хвилина мовчання, я чую вже заплаканий голос, а відповісти нічого не можу.

«Алло, ти чуєш? Іра все буде добре ми збираємо речі і їдемо до вас».  Тітка моя проживає в Києві. Вони з перших, хто відчув цю хвилю страху. Ось з цього моменту все життя наше перевернулося. Перший день війни для мене був дуже морально тяжким, тому що не розумієш, що буде, що потрібно робити. Намагаєшся не плакати, щоб не лякати ще більше дітей, які вже були стривожені побачивши весь цей жах через в інтернеті. Задавали безкінечні питання «Мама, а як тітка Оля з Ірпеня, як дядько Денис з Києва і так далі?». А ти відповідаєш «Все у них добре, вони встигли виїхати». А насправді все їде в голові, що з ними, чи встигли виїхати.

Коли приїхали рідні ми почали облаштовувати будинок, так як у мене немає підвалу. Вікна забиті матрасами, завішена кожна щілина ковдрами, вічні вечері з ліхтариками, а після 17.00 сиділи мов миші прислуховуючись до кожного звуку.

Коли брат, який проживає в Малині телефонує і каже: «Повітряна тривога, будьте обережні». Серце починає вилітати з грудей. Беремо ковдру виходимо в глуху кімнату де немає вікон, накриваємо голови і чекаємо відбою. І так день за днем. Єдине, що відволікало – це приготування їжі на ЗСУ, тоді час проходив швидше.

А вибухи ставали все частішими і ближчими, літання літаків і гелікоптерів. В ніч з 6 березня на 7 березня ми відчули всю повноту картини про війну. Всю ніч просто здригувалися від безкінечного бухання, навіть здавалося наче стіни рухалися. В ту ніч без зупину нищили села нашого краю.

Вранці всі були настільки налякані, що вирішили рятувати дітей. Їхати на Львівщину, кажуть там тихо.

Просто плачучи збиралися необхідні речі, а руки наче не твої і думки якісь всі розлетілися в різні боки.

Дядько каже: «Багато не беріть сумок, а то може прийдеться тікати закордон».

Я настільки була морально вбита, що сльози лилися самі і  настільки розгублена, що не розуміла куди я їду, що я там буду робити. А потім дивлюсь на дітей і розумієш потрібно взяти себе в руки і бути сильною.

Дорога до Львову була дуже тяжка безкінечні затори , безліч блокпостів. Їхали 14 годин. За весь цей час, я не їла, тільки пила воду і майже всю дорогу мовчала.

Нарешті ми в Львові все тихо спокійно, вулиці освітлюються, рух транспорту не зупинено, про війну нагадували лише блокпости, військові з автоматами і страшне виття сирен. Але клята російська нечисть і там не дала спокою.

Восьма ранку, у дівчат скоро розпочнеться навчання, чути гул сирени, але ми спокійно пішли снідати… Ми чомусь були впевненні, що захід України омине ця біда і ми дуже добре заховалися. За хвилину вікна балкону задзвеніли, пролунало три глухі вибухи, а потім такий гучний свист і четвертий вибух був дуже потужним. І ми зрозуміли прилетіли ракети на Львів. Страшна паніка, знову сльози, знову збираємо речі і біжимо до сховища.

Наступні тривоги ми вдягалися, брали необхідні речі, нашого песика на руки і сідали із жителями будинку на сходи. Надіючись, що все буде добре і скоро буде перемога. Ми вірили в це кожен день і що ми скоро повернемося додому. Де вже розцвіли квіти дерева, а подвір’я все вкрилося зеленню.

Ця війна забирає дитинство моїх дітей, які так налякані, що реагують з страхом на кожен звук. Коли летить літак завмирають і слухають, а потім запитують: « Мам, мам, а може це наш?»

Війна для мене – це величезний страх, а найбільше я боюся втратити своїх дітей, рідних і близьких людей, взагалі людей яких я знаю.

Серце стискається від болю коли бачиш скільки гине людей і дітей. Але віра в наш незламний народ, у наших мужніх воїнів дає сили жити, виховувати дітей, працювати на Перемогу».