Можливо, для когось є несподіванкою, що і в наш досить прагматичний час є люди, для яких писати - не шматок хліба, а потреба душі і якоюсь мірою меценатство.
Роздивляючись фотографії Людмили Петрівни Морар раптом ловиш себе на думці, як же схожі між собою усі поети: світлий високий погляд, гордо закинута голова, ніби неспокійний птах над гайворонням буднів височіє її тонка і ранима душа. Такою бачиш жінку, котра, попри всі життєві негаразди і серйозні проблеми зі здоровям, знаходить в собі сили писати для дітей і про дітей, і писати так, що читачі, котрих уже важко чимось здивувати, вкотре дивуються і аплодують цій жінці.
А писати для малечі вона почала з простої причини - в неї народилася онучка, яка і стала героїнею перших віршів Людмили Петрівни. Саме онука надихає пані Людмилу і додає сил жити і творити, адже своєю дитячою безпосередністю наштовхує бабусю на відкриття нових цікавих тем і сюжетів для своїх поезій.
- Як народжуються ваші вірші? - запитуємо у поетеси.
- По-різному, я не ставлю перед собою мету - написати. Пишеться тоді, коли є натхнення, цікаві враження. На віршик "Баба сонечко гляділа" мене надихнула внучка. Вона збиралася на вулицю гратися і попросила мене, щоб постерегла сонечко, аби воно не сховалося. Так і зявилися рядки:
Баба сонечко гляділа,
Щоб сховатися не сміло
У хатинку, за хмаринку,
Колисать свою дитинку.
Та ось бабця забарилась,
доки внучку нарядила
На прогулянку у двір.
Сонце хитро засміялось
І в хмариночці сховалось...
Людмила Петрівна видала збірочку поезій для дітей "Весела сімейка", яку одразу ж оцінили на "Літературному форумі" в Києві і яка стала лауреатом конкурсу творів для дітей ім.В.Кобилянського.
Дідок-павучок.В хаті жив дідок-паучок.
Дід співав пісеньок -
Колисав своє малятко.
Н а легенькій павутинці
Було весело дитинці.
І сміялось павучатко,
Що дід спить згорнувши лапки.
Малята-сніжинки.
У хмариночці-колисці
Сплять сніжинки білолиці.
Зима-мама колисає -
Сон морозний навіває.
Вітер з неба вниз летів
Та й сніжинок ухопив.
Впали в жмені нам з хмаринки
Грітись, злякані сніжинки.
Другою вийшла у світ книжка для дітей "Мріями, завіями". Друкується у збірках "Мальвія", альманасі "Радосинь"(Київ) та ін. Людмила Петрівна активна учасниця літературно-мистецького життя Малинщини. Вона учасниця літературно-мистецького оєднання "Посвіт". Проводить багато зустрічей у школах, садочках, бібліотеках і просто з шанувальниками своїх творів. Була нагороджена дипломом на літературно-мистецькому святі , що проходить у Коростені, "Просто на Покрову" і званням "Доктор прози".
Зараз Людмила Петрівна вже пише вірші для дорослих та прозу. У найближчих планах поетеси - видати чергову книгу поезії "Я слухаю зорі" та прози "Любов на високих ногах".
НІЧНИЙ МІРАЖ
Зацілуй мене,
Залюби мене,
Закохай мене,
Занеси мене
Туди, де хороше,
І де ніжне все.
Ти заграй мені,
Заспівай мені,
Закричи мені
Всі слова земні,
Щоб було, як у сні,
Де ми вдвох одні.
Обійми мене,
Приголуб мене.
Доторкнись до губ.
І упав твій чуб
На лице моє,
І в руках притих,
Притаївсь, принишк
До грудей моїх,
Біля серця ліг.
Як в колисці ми,
А навколо сніг.
І гойдає сон
Край моїх вікон,
Край твоїх вікон ,
Мріям в унісон –
Ночі рубікон...
ЗИМОВИЙ ВІДЧАЙ
Веселий сніг не хоче йти -
Думками сіється спроквола.
Цей білий смуток, як вісні, -
Днів болем падає додолу:
На дім, діброву та сади,
На сполотнілу пустку душу.
Мені ж так хочеться весни,
Щоб відчай споминів порушить.
Ще хочу сонячно любить -
Стрибать, кохати, веселитись.
Неначе козенятко на весні.
Йому ж нема чого журитись.
Ой, як же хочеться весни!
Та сніг підступно замітає,
Мої думки,всі мрії й сни.
А серце з відчаю в крижину замерзає.
***
Блукає день у весняних квітах,
Бджолою заглядає в сонячні серця.
А яблуньки дощами перемиті,
Сукеночки вдягнули дневі до лиця.
В пташиних крилах райдуга співає -
Піднесена в сопілкову блакить.
Де вітер-перелісник у хмарках шугає.
А час струною-жайвором бринить.
Ступає зелень до мого порогу, -
Надією життя простує до осель.
Зима забравши всю мою тривогу,
Відкрила душу для нових пісень.
НІЧНІ ПТИЦІ
Живим поезіям, як вільним птицям,
У місті сонному не спиться.
У ніч скляну словами б'ю.
Думки, як те гніздечко, в'ю.
Де рими, мов птахи нічні, живуть,
Співають солов'їно, ранку ждуть.
Дитячі вірші - хитрі мишки -
Біжать по сторінках-доріжках.
Слова пульсують почуттям –
Я їм радію, як мале дитя.
Безпосередні, лагідні, мов квіти,
Яких іще несила розлюбити.
Як світ, де солодко плисти –
Життям неспокій птахою нести.
У віршах я сумую та сміюся,
Крізь сльози ранку посміхнуся.
Піду назустріч зболеним рокам.
А серце-вірші, люди, вам віддам.
Із збірки прози "Любов на високих ногах":
ЛЮБОВ НА ВИСОКИХ НОГАХ
Кохалися в полі журавлі, кружляли в танці неповторнім. Він пригортав її крилом і співав, піднявши свого дзьоба.
Веселкові сонячні промінці, струмуючи з неба, опускали на лелечі голови золотисті корони сяйва, перетворюючи птахів на казкові створіння. Граціозно пливли довгоногі танцюристи серед квітчастого моря луків. Жебоніли, іскрились хвильки невеликої річечки, що, ніби голуба килимова доріжка, відгороджували сцену, на якій журавка, віддавшись у обійми грайливого вітру, кружляла, мов балерина, розпростерши крила та заплющивши очі від задоволення. А журавко гордовито стояв біля куліс із верболозу й натхненно плескав крилами, клекотів свою радість небові. Та за якусь мить журавлики линули в обійми вітрові, щасливо кружляючи в парі.
У мерехтливому просторі засмаглого літа, між пахучим різнотрав'ям та блакиттям живого неба, різноколірними лелітками пурхали бабки, метелики, жучки. Квітковий млосно-духмяний вітер диригував цією луговою виставою. Жайвір вів високо й щасливо весільну пісню, інші птахи йому вторили з балкончиків-верхівок кущів калини та верболозу, створюючи оркестр любові та щастя — райської насолоди.
Все це бачила Лідочка зі своєї схованки в траві. Серце дівчинки тріпотіло, голова паморочилась від радощів, захоплення, тепла – того, що випромінювала закохана, довгонога пара танцюристів. Вона раділа пташиній любові, красі та величі цього життєдайного почуття. ”А чи буде?.. А чи буде?!..” — гукала зозуля десь у кущах. Думки Лідочки вторили зозулі; їй мріялось, гадалось: ”Яке те щастя на довгих ногах, із німбом над головою та вітром у розпростертих крилах?” Але дитинство безжурне та непосидюче. Вже квітчастим зозуленятком пурхає платтячко дівчинки між кущів верболозу. Летить вона, за вітром, розхристана, розплетена, вільна, мов птаха.
Ой, як хороше тут, на хуторі в співучої бабуні Марії, де кожна хата — рідний дім, а кожна бабуся мріє, щоб Лідочка завітала в гості до неї. Онде, з біленької хатини, що пузатими вікнами дивиться на город, випливла бабця Ганна. Пишнотіла, поважна, вбрана в широкі спідниці, підперезана вишитим фартухом, на щоках її грає рум'янець-усмішка.
— Лідочко, а йди–но сюди!.. — побачивши дівчинку, гукнула вона. — У мене й цукерка для тебе є.
І ось дівча веселим козенятком стрибає до заквітчаної хатини та обіймає тонюсінькими ручками огрядну постать.
— Та тихенько, бо звалиш, — сміється баба Ганна
Бабуся заходить до хати, де пахне хлібом, яблуками, сирою долівкою, ведучи за руку маленьку ”комашку”. Садовить її на покуті: під образами, під рушниками, що казковими птахами,немов крильми,обгорнули рами з пожовклими світлинами: чоловіків,жінок,дітей – то все бабусина рідня.В куточках рамок ховалися ще й вітальні листівки:з новорічними ялинками,квітами до восьмого березня.
Крила «птахів»-рушників розшиті білопінними лілеями,червонопишними ружами,золотистими колосками,вогненними маками,блакитноокими незабудками і гронами бузку. Зелено-різнотрав'яні букети на стінах сплелися у сад любові.
Дівчинка здивовано із завмиранням серця, розглядає розмаїту бабину хату – ніби чарівну казку. Велика піч,навпроти,воркує парою сизих голубів на васильковому причілку. В кутку біля печі ліжко,наче озеро,встелене лататтям рядна з білою кучугурою подушок:від величезної пузатої, до малесенької на самій горі. Подушки з прошвами з витонченої мережки та різнояскравими квітами на пишних «грудях»:волошками,мальвами,жоржинами. Так і хочеться впасти в ту пухкість і сховатися між квіток. Над ліжком висить жердина з головою кумедного чоловічка,що ніби гойдає нехитре бабине вбрання і кудлату «сову»-кожуха. Біля дверей мисник пливе гордими лебедями у грайливих синіх «хвилях» кухлів та мисок. Він відображається,мов у дзеркалі, в повному відрі води,підвішеному на залізновиткому стеблі паничів.На білому сволоці зелене дерево життя з птицям и та хрестами. Уздовж всієї стіни, від мисника до покуття, під вікном з білими помереженими фіранками, лава з бильцем, на якому вмостилися, головами один до одного парочка драконів. Земля підлоги підведена темнокоричневою зміючкою, що лагідно горнеться до чистовибілених стін.
У Лідочки паморочиться голова від побаченого у цьому царстві квіток, птахів,любові. Лише не вистачає на речених. І здається дитині, ще одна хвилина і відчиняться двері святошної кімнати,і увійде закохана пара. Та глянувши на двері, дівчинка побачила лишень раму з пожовклою світлиною молодого чоловіка у військовому, що ніби ось-ось промовить якісь лагідні слова.
Тим часом бабуня чаклунськими кроками йде до печі — в запічку щось старанно вибирає. Лідочка знає – то цукерки. Неначе дорогоцінність, старенька несе в пухкеньких долонях рожеві “подушечки”. З сонячною любов'ю дивиться на дівчатко та просить:
— А заспіваєш?
— Так, так, бабуню, заспіваю!.. – І от, наче артистка, мала стає посеред хати. Господиня завмирає в передчутті дива… – Ні, так буде погано чути. Можна, я вилізу на лаву? – нахиливши голову та заглядаючи в солодкі бабусині очі, запитує дівчинка.
— Та лізь уже, лізь, – сміється баба Ганна.
Одна хвилина, і Ліда мов пташка,пурх – і на лаві. Полинув тонесенький голосок: ”Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає. Хто в любові не знається, той горя не знає…”
Бабуня слухає, всміхається, і дві великі сльози скочуються на стиглі яблука щік.
— Бабусенько моя, що з Вами? – щебече дівчатко, завмираючи на своїй сцені.
— Та то так, дитино моя, то так, — від радості.
Замовкло дівча, зі смутком і переляком дивиться на бабу Ганну. А старенька не може стримати сліз, підходить до столу, обіймає своїми долонями-пампушками тоненьке тільце, знімає співачку з лави та ставить на долівку, витирає своє обличчя квітками на фартуху, кладе в маленьку долоньку дівчинки липкі карамельки.
О, яке то щастя. Вмить смуток із лиця дитини збіг, як тихий вітер. Стрибнувши до дверей, усміхаючись, артистка кидає:
— Ну, я побігла!.. Потім прийду ще!..
— Зажди ж бо, дверей не відчиниш, — бабуня йде повагом у сінці, натискає клямку на дверях…
Із темного, вологого приміщення випурхує дівчинка та біжить на вулицю до друзів, до пригод. ”Треба поділитися солодощами з Миколкою. А ще з ким?” – нуртує думка в голові дитини.
День, як солодка зваба, тягне в свої обійми; пісок шелестить під босими ногами, аж курява йде. А онде друзяки граються в піску – ліплять фортеці. Лідочка, зупиняючи біг, повагом підходить до хлопчаків, погордо, руки за спину, бо ж там скарб. Мотнувши білою метелицею волосся, з цікавістю оцінює будову з піску. Ось і троє хлопчаків-будівельників помітили подружку, на мить завмерли…А тоді:
— Чого стоїш, бачиш, скільки ще роботи? Допомагай! – басить завзято Миколка.
І дарма, що на хлопчакові одні штанці зі шлейкою через плече й здоровим ґудзиком спереду; він такий гарний: вилицюватий, темно-русий, з великими очима-вишнями, носом-картоплинкою, великим ротом аж до вух, а ще він голомозий та капловухий, весь засмаглий і жилавий, замурзаний з ніг до голови землею. Ніби кицька, скрадаючись, легенькими кроками, Лідочка підходить до друзів і розтуляє пташину долоньку:
— А в мене ось що є!
Оченята дітей загоряються, бісики так і скачуть із очей. Кожен думає: ”А скільки йому попаде цукерок?” Тут і думати нічого, Миколці буде більше. І таки правда.
Швидко розтанув солодкий гостинець, як хмари в літеплі неба. Та спомин про пригоду майнув у пам'яті Лідочки ввечері, коли теплі бабині руки вкладали спати стомлену мандрівничку. Розповівши бабусі пригоду, внучка запитала:
— А чому баба Ганна плакала у своїй казковій хаті?
— Бо вона тебе дуже любить.
— А хіба від любові плачуть?
— Та плачуть, плачуть і творять дива:вишиванки,малюнки,складають пісні... – та все з любов'ю. Не дав Бог бабі Ганні своїх діток, от і грієш ти, моя пташко, її зранене серце.
— Бабуню, — не вгаває Лідочка, — а чоловік у бабці Ганни був?
— Та був, був. Забрала його війна.
— А вона його любила?
— Та спи вже, спи.
— Ні, бабуню, ти скажи Миколка буде мене любити, як журавель журавлиху? І танцюватиме так гарно зі мною, як журавель у лузі?..
— Та спи вже, моя журавко, — шепоче бабця.
І очі дівчинки злипаються, і бачиться їй казкове сниво,та любов на високих ногах у лузі. А зозуля гукає до неї з кущів: ”А чи буде?.. А чи буде?..”
ДИТИНА З ДОЩУ.
Ти чуєш,як плаче дитина, ота мною не народжена? Так щемно і жалісно: "Ма-мо-о!..Ма-мо!.." - Кличе вона мене.
- Та, що оце ти там говориш несенітницю, яка дитина, то вітер вихрюжить за вікном.
- Вітер не вітер, а дерев віти на яких повсідались янголята не народжені, убиті нами діти.
- Коли убиті?!
- Тоді, коли ти хотів для себе пожити, погуляти, добра нажити.А, пам'ятаєш, казала: "Дивись, які красиві очі у квітів. - Коли йшли по полю взявшись за руки. - Давай попросимо землицю-матір, щоб подарувала їх нашим дітям, отут серед безмежної зелені світу." А ти: "Мені з тобою добре, до чого тут діти?"
- Ти ж казала, квіти, ото твої діти.
- Без квітів і пісні я б вмерла в цьому світі. Пригорни мене, відчуваєш, як легеньким повівом дитятко гладить наші голови, теплим подихом молока заповнює кімнату.
- Та то я їв молочну кашу, яку ти варила вранці.
- Вранці...Мені сонце посміхалося з неба, мов донечка з колиски. Заглядало до очей, тягло рученята-промінчики тоньосінькі, пестливі, любавчики. Діти, мої діти, діточки!..
- Та чого, ти жінко, тужиш? Адже не кривдив тебе, не обманював - любив.Чим обділена,
ти, була?
- Кохав, а не любив. І я тобі віддала свою любов-замрію, зажуру, загубу, звабу та прірву й рай. Пестила, мов дитину, гойдала-вигойдувала на своїх грудях. А ти не дав мені того свого сім'ячка, щоб побачив світ наш паросток - твій і мій. І поніс на руках-роках нас із тобою у вічність, до майбуття.
- Про що, ти люба, печешся? Там буде вдосталь людей і без наших нащадків.
- Та не буде, не буде в міжпланетті більше душі нашої. Тому загублений рай проковтне нас назавжди й канемо ми у вічність минулого. Й потонемо в магмі земній згорівши на попіл.
- Усе тлінне - вічного нічого не буває. А людей тим паче. До сторіччя доживають одиниці.
- Ой, роду ж мій роду-народе! Де згубив, ти, своє коріння вічності - чоловіка, який жадав би продовження себе в подобі дітей своїх. Первісточків, що несуть енергію в круговерть Всесвіту - наповнюючи його своєю радістю. Пестунчиків останніх, які розумом своїм, руками розсаджують добро на землі й дарують неповторність світу людям.
- Пестунчиків, первістків... Де набралась, кохана, ти слів незнанних?
- З глибини підсвідомості жіночої, що живе в моєму лоні, в моїх очах, руках, у волоссі довгому, що ніби антени з космосу, збирає у просторі незнанні думки та видіння й читає їх.
- Я читаю немало книжок і в інтернеті по пів дня проводжу та мені не дається розуміння підсвідомого.
- А ти доторкнись до моїх долонь-жаринок, глянь в очі-вир, де не блукають тінню наші годованчики-коханчики, беззахисні та щирі, за яких і вмерти не шкода, незадумуючись. Чи не це найвища цінність і сутність життя. Жити та вмерти за рідних, за інших, прокладаючи тернистий шлях серед таких же людей, як і ми, лишаючи свій добрий слід на тілі в історії людства.
- У кожної людини свій шлях, своя відведена роль - бути потрібним іншим в малій спільноті та великій - у Всесвіті всім разом. Одні живуть, щоб продовжити життя, інші - обслуговувати їх і собі щастя-радості вділити.
- Собі то щастя ненадовго. Лиш одинокі мрійники та вигадники тримаються на плаву в ріці часу й горять довго не згораючи. Та якщо ці творчі небожителі не матимуть нащадків не зродиться й не воскресне краса побачена їхніми очами. Хто ж буде радувати й підносити душу тих хто обробляє землю, годуючи все людство, плавить метал та придумує, як вдягнути та зробити тяжку працю задоволенням - тих хто робить наше тіло житєздатним на земній кулі: в пустелі, на морі, в лісах, на горах, в долинах-оазисах і в льодах. Сплітаючись в любові й народжуючи дітей, мрійники з трудівниками розбудовують світ коляровим і привабливим, сповненим радощів і житєдайної сили. Не так,як зараз живемо ми доцільно і буденно, а гарне ховається по закутках, щоб не вбили.
- Невже погано, що стільки машинерії людина придумала. Все полегкість для рук і розвага для тіла та розуму.
- Розваги, все для розваги простої і примітивної, щоб не торкатися душі, не давати злітати думці вище над прості речі та обабіч від себе коханого. Попрацювали, щоб заробити, на заробіток розважився, щоб забути все: минуле й прийдешне.А краса... Поглянь,як щебечуть ластівки тулячи та голублячи діток у вутлому гніздечку - їм радісно й весело. Безтурботністю і добром віє від їхнього цвірінькоту. Їм не потрібні машинерії для щастя. І я хочу бути щаслива, як птаха, що крильми пригортає виседжених нею пташенят. Вільною, як вітер, який у квітах-очах дитячих ховається від дощу. Стрімка, мов ріка, що тече витікає у глибоке море, зливаючись з мільярдами краплинок життя, яке приносить вода. Бо хочу бути водночас і водою-житям, і повітрям- думками, що тече у всіх напрямах. І знає все - про дерево, яке стоїть в саду сколисуючи ще незрілі яблучата, луною-струною, яка йде від церковного дзвону, зроджуючи думки-прозріння про минуле,яке хочемо донести. Словом утіхи стомленому цуцикові, який зробив перші кроки по незнаній землі, а мама собака облизує його та заспокоює, вселяючи надію на досяжність мети. Вогнем, щоб спопелити все зло, що чигає по закутках життя в думках про прийдешнє. Землею-матінкою, що приймає до свого лона все сім'я, що дарує світ і вирощує його, леліє, виносячи на тіло своє буяння небачених фантазій зелені, різноколір'я квітів, дерев і всього живущого на ній. Хоч ми часто не згодні з тим буянням. І полемо, і полемо - бо нам так треба.
- Треба, дружинонько, виполювати, бо бур'яни не дадуть вродитися гарному врожаю, розквітнути вроді квітковій, а нам мати достаток і добробут.
- А чи бур'яни це? Все підкорено результату та розуму.
- Але ж нам не відомо, люба, що хоче від нас Всесвіт, бо тільки йому відомі шляхи розвитку нас смертних.
- Та матері - то віщуни божі.
- Вони, жінко, не знають в якому напрямі йти: де відродити життя, а де кинути напризволяще, щоб земля та людина відпочила й могла випестувати інше, сильніше та красивіше покоління дітей наслідників, оновлювачів.
- Дітей... Дітей...І наших...І наших з дощу і землі - зашепотіли небесні зерна води, надією по підвіконню, падаючи в тепле лоно землі.
Болісно пригорнувшись одне до одного, біля вікна, цю музику всотували він і вона.
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
На пероні з'явилась вона, з великими очима-метелтками. О, ці оксамитники були екзотично-мрійливими небожителями, що тріпотіли на обличчі довгими, пухнастонезайманими крилами-віями від кожного доторку вітру. Кліп...кліп - радіснобентежно. Пурх...пурх - яскравосонячно навкруги. Ласі до пригод, вони грайливо, мов маленькі бісики, прудко стрибнули до гурту дітлахів, що юрмились веселою зграйкою, немов малькі на мілководді, та гуртуючись вистрибом пересувались по сірій ріці асфальтової смужки перону. Від галасливої радості дівочі вітрильники-вії здригнулись, зашелестіли та полетіли в далеке дитинство. Де в полі серед квіткового мережива леліткою пурхала вона весела та безжурна. Обіймала букети сонячних ромашок на луках, плела вінки з небесноголубих волошок в житі. Та летіла, ледь торкаючись зеленої веселки різнотрав'я в потоці соковитого вітру, підхоплена його теплим віялом. Виводила разом з пташками арію радості. Задихавшись від щастя, спивши очима зелень луків, духм'янистий нектар квітів, падала на шовковотрав'янисту постіль щебетливого літа, горілиць – зеленими метеликами в далекий Всесвіт. Тої ж миті в райдужну блакить врізнобіч від неї розліталися, салютували, шугали хмари сполоханих різноколірних комашок. І здивовані очі малахіти, злітали високо-високо, доганяючи барвистошовкових метеликів: чорних, синіх, білих, червоних, жовтогарячих і розцяцькованих крапочками, рисочками, завиточками, намистинками, що гуртуючись складали визирунки мрій і фантазій. В цьому калейдоскопі дівчина-ясочка летіла поглядом ракети в літньолазурове небо. Вверх...Вверх, допоки стане сили та повітря, весело танцюючи, в зграї красунчиків метеликів і балеринок бабок під мелодію пташинотрав'янистої симфонії літа, бо й сама була такаж легка, як і вони. Вгору...Вгору безжурно, весело, стрімко до усміхненого сонця, до незвіданого світу, до запаморочення, до забуття часу, простору, існування. Мрійно ширяла поглядом в хмарах до темноти, а тоді стомлено падала на росянисту траву зірками-світлячками з прозорими скрильцями в краплиночки роси де купалась срібномісячному полиску. То було найбільше щастя - дитинство.
Літня жінка ненароком штовхнула дівчину та й порушила спомин.І метелики-зіниці прокинувшись від мрій, посковзнулись і упали на дорідну постать. Прикидаючи, з віком і я буду такою. Ні...Ні, вони не стали сердиті, калючі від побаченого, з них не стрибали іскри злючки-зміючки – вони наполохалися. Та з подивом проводжали молодицю, що мов великий, об'ємний пароплав, навантажений по саме нікуди, не розрахував форватера – і втаранився. Метки очка-метелики, угледіли медовочервоні жоржини на сукні жінки. В ту ж мить в них прокинувся голод, не роздумуючи шубовснули в пухнасті пелюстки квіткової розкоші. Припавшись, пили, спивали нектартеплоту, гамуючи голод ранку. За мить, полишивши сукню, плигнули обабіч перону на буйнообважнілі дерева від вчорашнього дощу. Пересолоджені квітами всмоктували променисту вологу з соковитолисніючих листочків, які пульсували зеленьсвітлом, зелентінню, ніжили їх, гладили, пестили разом із чубатим вітриськом - насолоджувалися. Птахи в кроні дерев співали: «Тінь-тілінь!» І колисали крильця чудернацьких вій, що світились сонячною радістю. Вуста споглядачки від юного щастя, захоплення красою свіжого ранку, розхлюпнулися в мовчазній пісні, що завмерла десь у недоспіві, у горлі, на самому злеті. Бо злякалась, довкруж люди – що подумають. На мить отямившись, споглядала розмаїту юрбу. А вона гомоніла людськими долями, змішуючись з втаємнолісовим шелестом дерев, шерхотом одежі. Шепотіла до неї, немов безтілесні польові трави, голосами думок: "Спочатку поїду до сина, бо так скучила за внукуми...На який краще поїхати базар, щоб швидше та подорожче продати молоко та сир...Сьогодні закінчимо вставляти вікна на першому поверсі...Ой і погуляю я наславу...Швидше б сісти та трохи поспати...Куплю сукню з тонкими бретелями, як у Ніни..." Зраділо булькала молоддю, наче вода в лісовому джерельці, хлюпаючи мало не через край повноводої ріки-перону: "Як закінчаться пари, гайнемо на річку...Чим здивує мене Іван?..Ще кілька годин і я її побачу..." І човники-очі з вітрилами-крильцями легко пливли по натовпу, збираючи та здмухуючи погляди з облич, запалюючи бажання і фантазії.
В потоці галасу, човгання, цокання, сміху, совання, шерхоту пройшли скрадливі кроки мисливця. Мисливця за мрійливими метеликами. О, ці, дівочі очі-комашки, зелені, мов визріла трава, кліпаючи крильцями-віями з чорним оксамитним опушком, ковзаючи поглядом ніби ніжними лапками-ворсинками, відразу заповзли мисливцеві в саму душу. Його серце скажено почала тріпотіти під легкою сорочиною – чи то злякано, чи то радіснощасливо. Бо невидими нитками-липучками очі присмоктали всю увагу. Ні одна думка не могла народитися у молодика, крім: дістати, зловити летючих невловимців, відчувши, як затріпочуть їх крильця на щоці. В його голові-пустелі бездум'я прокидається затята насолода ловця, переслідувача дівочих мрій. Скрадливі, жадібні юначі очі-сачки ніби сплетені з мотузяних вузликів. Вони вже підкрались, підстерегли, зметикували, як зловити трепетних тендітних літунів. Але...Ой...Ой, борсались налякані очі-метелики, стрибаючи по юрбі, миттю обгорнувшись коконом самоти, відсторонення, намагаючись втекти від стрілоподібного погляду мисливця. Серед різних та багатьох облич і розмаїття очей це їм на мить вдалося. Пірнули за спину натовпу, різнолюддя очей. Та не переставали тріпотіти, бентежитися–відчувши небезпеку бути впійманими та впокореними, прив'язаними путами уподобання. Але від думок ніде не сховаєшся серед людського сум'яття. Від долі-мисливця не втечеш, не сховаєшся в піщаній пустелі розуму. Дівчина відчуває, що мисливець поряд, наблизився майже впритул. Ось-ось схопить, накриє очима-сачком її ніжні крильця-війки, ось-ось накине мережу на веселі очиці малахіти, що темніють і від страху, замерзають.Тільки б не зустрітись поглядом. За мить грайливо прозоріють від думки: «Все одно втечу, вислизну з-під самої пастки-сачка". Хитрий переслідувач заходить попереду...І...Трав'янисті метелики, немов загіпнотизовані, летять у темну прірву очей-тенет. Там – безодня насолоди, втіхи. Заворожив, засміяв, залюбив одним пострілом тих -темновишньових озер, встрелив через очі прямо в серце. Все кінець – попались. Очі-пастки перемогли, бо великим тендітночуттєвим очам-метеликам не відірвати погляду, не втекти, хоч би як махали пухнастокрилі вії. Пасткар затяг її сіткою зіниць та святкує перемогу. Перемогу!!!...Та ніби шепоче в сполохані малахіти дівчини: «Тільки в моїй оселі вам жити, тільки біля мене будете тріпотіти,на моїх долонях засинатимете, тільки мої вуста колисатимуть вас, мій подих – ніжитиме, здмухуючи пилинки золотих промінців сонця, лиш мій голос слухатимете, завжди сидітимете на моїм плечі, занурившись в моє тепло, любов і ласку...» Та ці переможні думки порушив рух стрімкого натовпу, що біг, штовхався, гомонів, заходячи до електрички. В цьому бурхливому, безперервному потоці руху: людей, світла, вітру - зникла дівчина із зеленими озерця очей. Юрба її ковтнула, мов смачну цукерку. Мисливець безперестанку стріляв очима на всі боки, очманіло біг, прислухався, принюхувався – шукав. Та вони, ті очі-мрія всього життя, зникли в метушні, ніби зеленокраплиста дощинка в безодній криниці. В цьому швидкоплинному вихроводі – стихії життя. Зникла надія зустрічі, знайомства, хоч була так досяжно близько. Зникла вмить та віриться ненадовго.
ДІВЧИНА – ВЕСНА
Весна… Вже юне листя жебоніло: ”Люблю!..” І вітер цілував кожне обличчя. А сонце пестило постать… Постать дівчини, що вийшла невідомо звідки. Мабуть, з тієї вулиці, де садки сплелися між хатами. Ніби була то не вулиця, а сад. Дівчина йшла по узбіччю дороги, і всі перехожі оглядалися їй услід. Вона була красива… Красива не витонченістю форм і лялькової досконалості. А вся розкрилена, наскрізь відкрита сонцю, вітру, світові, людським поглядам – юна та світла. Вона не йшла – пурхала, ледь торкаючись асфальтової доріжки в черевиках на високих підборах. Постать дівчини світилась маленьким сонечком, яке протуберанцевими хвилями любові обвіювало всіх зустрічних. Жінки дивились на неї і всміхалися, бо кожна думала: ”Оце й я була колись така…” Чоловіки заворожено оглядали її, проводжаючи захопленими поглядами… А діти, діти просто зупинялись і розглядали, мов казкову фею, що вийшла з їхніх снів. ”Куди прямуєш, красуне?” – не витримавши мовчазного захоплення, мовив юнак, що йшов їй назустріч. ”До щастя!..” – мовила, всміхнувшись, незнайомка, тріпнувши золотавим волоссям, що химерно розсипалось по плечах, та попрямувала далі… Далі несучи свій магнетизм і неповторність. Струнка й граційна, як дика сарна, що вийшла на узлісся, вслуховуючись у легіт лісу. На хвилях ніжної музики весни та своїх почуттів дівчина погойдувалася, прислухаючись до трепету садків і співочої радості пташок. Неповторна музика линула з її вуст, а руки летіли вільними птахами в танці. Магічна та зваблива постать приваблювала водіїв. І в захопленні вони сигналили. Дівчина думала, що, певне, комусь іншому подають знаки бути уважним. Та коли какофонія звуків злилась у сирену, красуня глянула на дорогу. А побачивши усміхнені обличчя й привітальні жести – зашарілась. Від того стала ще чарівніша – з рум'янцем на щоках, вологими великими очима, пишними, кольору стиглої вишні вустами. Незнайомка тільки на мить зупинилась, немов спіткнулась, і, мов міраж, попливла теплою весняною вулицею. Їй сонце усміхалось, а квіти й дерева на узбіччі дороги тягнулись до рук. А вона все йшла та йшла, даруючи усмішки жінкам, чоловікам, дітям, хлопцям і дівчатам, деревам і квітам – цьому радісному дню. І ніби промовляла: ”Я вас усіх люблю!…Люблю!..”
Ця постать, цей погляд були ніби видінням, що зародилося в шумі зеленого листя, блакитного неба, терпкого весняного сонця. І здалося: то не дівчина йшла вулицею, а весна. Весна життя, весна любові та добра.
Неймовірно, чарівно!!!...Низький уклін автору.. Це казка - для тіла й душі!!!
ВідповістиВидалити